Посланець
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич, Поплавський Петро
- Серия: Посланець #1
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Посланець». Краткое содержание книги:
— Не може цього бути! — зойкнула Вороніна. Її обличчя налилося кров'ю, очі палали мало не божевіллям.
— Може, цигарку! Якщо мінеральної не хочете…
Вона жадібно запалила, зробила кілька глибоких, похапливих затяжок, задихнулася димом до судомливого кашлю і сліз на очах. І все ж спромоглася вичавити:
— Докази!
— Докази маємо. Неспростовні. Річ у тім, що в архіві Надзвичайної комісії зберігся документ, який свідчить про те, що ваш батько належав до тих, скажу прямо, нечисленних білих офіцерів, які зрозуміли безглуздя братовбивчої боротьби з народом власної Батьківщини, і намагався встановити зв'язок з червоними, перейти на бік революції…
Генерал на хвилину замислився над химерною долею людей і документів. Мимоволі пригадалося, як Василь Тарасович Іринін, у ті далекі роки громадянської війни просто Васько, роздобув тоді серед багатьох інших і цей документ і як потерпав горопашно, що не може їх передати кому слід, не може використати з максимальною користю. І от лише зараз, через двадцять з лишком років, один з тих пожовклих папірців «стріляє».
— Білогвардійська контррозвідка, — сухо провадив далі, — дізналася про наміри полковника Стеблєва і жорстоко покарала його разом із дружиною. Ось фотокопія донесення командуючому козачими військами на Кубані, відомому шкуродеру на прізвище Шкуро. Може, хоч цей неспростовний документ, це свідчення з минулого ви прочитаєте?
Вороніна взяла документ тремтячою, бо раптом стала неслухняною, рукою. Читала уважно, не хапливо, як постанову про арешт, а карбуючи до пам'яті, бо теж назавжди фотографувала, запаленими очима цей лихий документ, слово по слову: «Полковник Стеблєв користувався авторитетом серед тієї частини рядового козацтва, що тяжіла до повернення додому, і його явний арешт або інші репресивні заходи могли викликати небажані для білогвардійського командування заворушення. Тому було вирішено вчинити провокаційне вбивство і подати його як злочин більшовицького підпілля. За вашим завданням акцію здійснив поручик Ліхан Дауров, його особистий ад'ютант, «своя людина» в родині. Вночі з 11 на 12 липня Дауров, знаходячись у будинку, в якому Стеблєв відпочивав з дружиною, що приїхала до нього на кілька днів, безшумно ліквідував обох, після чого за його сигналом був інсценований більшовицький напад. Для цього Поблизу будинку було пристрілено двох арештованих, відомих у місті більшовиків, спеціально привезених з в'язниці. Похорон подружжя Стеблєвих влаштували пишний — з військовим оркестром, християнською панахидою і трикратним залпом. Усе це допомогло нам зміцнити вояцький дух у козачих частинах, а відтак — провести широкі каральні акції серед збільшовиченого населення. Місто від ворожих і підозрілих елементів очищено повністю. Підсумки каральних акцій: арештовано… з них повішено… розстріляно…»
— Виходить, вони правду казали, — тихо і тоскно зронила Вороніна.
— Хто? — не збагнув Роговцев.
— Якісь дві жінки, дві бабусі… Вони приходили до Олександра Іраклійовича і казали, що Дауров — злочинець… Від них і дізнався вперше мій названий батько про мій зв'язок з цим…
— Хто це — вони? — запитав генерал.
— Не знаю, я їх не запитала, бо вважала наклепницями… Дві бабусі… Вони звідкілясь знали Олександра Іраклійовича, прийшли провідати його…
Оповідала повільно, явно вимацуючи з пам'яті все, що в ній збереглося: зберігається мало, якщо людина не надає події або факту значення.
— Одна з них ще назвала мене «здурілою дівкою», а друга запевняла, що особисто знала моїх батьків і що перед богом ладна присягнути, що Ліхан Дауров їх вбив. — Вороніна на мить замовкла, ніби їй перехопило подих. — Я гадала, старі баби брешуть, зводять наклеп…
— Вони правду вам казали, — докинув Роговцев по короткій паузі. — Сподіваюся, ви тепер у цьому наочно пересвідчилися.
— А я покохала Даурова, як людину, що готова сміливо помститися за моїх трагічно загиблих батьків… Я була дівчиною… Боже мій, як він мене розбестив!..
— Усяка зрада починається з морального падіння. У людини необхідно вкрасти її здорові, моральні цінності, щоб ницість і підлість вона сприйняла як вияв вищої моральної зверхності, так би мовити, «незалежної внутрішньої розкутості», бо наша комуністична мораль для них, наших ворогів, бачите, «суцільні пута, що тримають у більшовицькому полоні вільну людину». Ці теорійки, Надіє Олександрівно, давно відомі.
— Що ж я наробила? — ніби сама до себе, промовляла молода жінка. — Сама перекреслила власне життя… В ім'я чого?.. Але яке нелюдське блюзнірство!.. Яка підла брехня!.. І він промовляв оті слова, які ви зараз казали…