Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Інтелектуалізм, філософізм, ускладненість думки та художніх форм, песимізм «класичного» модернізму, який постав між двома світовими війнами з романами Джойса й Пруста, поезією Еліота й Павнда, театром Брехта, філософською проблематикою Кафки й Музиля, не могли викликати симпатію в оптимістично настроєного й недостатньо начитаного пролетарського письменника. На противагу «гнилій» Європі він висунув ідею «азіатського ренесансу», на противагу сумнівам модернізму — месіанські настрої, характерні радше для вже відцвілого романтизму.
Європеїзм і антиєвропеїзм
Поряд з апологією насильства антиєвропеїзм був компонентом загального офіційного дискурсу часу. Всякий найабстрактніший заклик орієнтації на Європу вже в 1925 р. звучав настільки радикально, що його сприймалося як замах на саму революцію. Теорія, критика, поезія, проза, інтимні записи — все мало на собі печать зневаги й підозріливості щодо Європи й часто межувало з неприкритою ненавистю. Послідовними антиєвропеїстами були Пилипенко, Коряк, Дорошкевич, Юринець, відповідно, всякий модернізм і західництво викликали їхній осуд. Частково їм опонував Хвильовий у памфлеті «Україна чи Малоросія». Однак європеїзм Хвильового, як ми побачили, часто був антиєвропеїзмом по суті. Зеров обережно закликав «до джерел» у дусі старого латинського принципу dictum sapienti sat est. Тим часом дискурс антиєвропеїзму (як неодмінний супутник пролетарської культури) поширювався й роз’їдав літературу зсередини[457]. Буквально кожен прагнув сказати тут своє слово, демонструючи лояльність до офіційної настанови.
Олекса Слісаренко, який у «Мистецтві» видрукував свою «Поему зневаги», належить до піонерів цього напряму. Його емансипація від європейського полону просто брутальна:
В аналогічному ключі декларували свої погляди Тичина, Сосюра, Семенко та ін.
Підкріплення своєму антиєвропеїзмові письменники часто знаходили в несподіваних місцях. Наприклад, у книзі найвідомішого в Україні цього часу західного філософа Освальда Шпенґлера «Присмерк Європи», перший том якої вийшов російською мовою 1923 р. Його ідеї справляли на всіх велике враження. І на інтелектуалів, як-от Віктор Петров, про що розмова піде пізніше, і на антиінтелектуалів, які зненацька відкрили в Шпенґлері ідеолога аґресивного антиєвропеїзму, що роз’їдав українську культуру, як хвороба. На Шпенґлера посилався Коряк[459]. У підвладності впливові Шпенґлера опоненти одностайно звинувачували Хвильового. Хвильовий справді зазнав впливу деяких ідей Шпенґлера, про що писали численні науковці[460], і саме в нього позичав натхнення для критики сучасної «гнилої» Європи на противагу «здоровій» динамічній (комуністичній) Азії. Підживлюючись ідеями Шпенґлера, Хвильовий не забував у памфлетах називати його «фашистом».
«Місто»
У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом.
Адже, зрозуміло, місто не є просто темою, топосом чи типом пейзажу. Місто є символом певного типу свідомості як автора, так і його героя. Ця свідомість достатньо рафінована, вона вихована бібліотекою, а не природою, вона пізнала філософські сумніви, розчарування й біль самотності, алієнацію, внутрішню дисгармонію.
В українській літературі з її закомплексованістю на народі, природній сільській людині, звернення до міста відбувалося особливо повільно й невпевнено. Мовно й соціально місто завжди було ворожим українцю. З революцією в російськомовне місто попрямували Степани Радченки та Володимири Сосюри. Почалося засвоєння міста неміською людиною, яка приносила до міста свої комплекси й страхи.
Парадокси цього засвоєння вперше відбилися на сторінках журналу «Мистецтво». Як правило, місто видається більшості авторів журналу ворожим і чужим. Клим Поліщук, наприклад, у «шкіці» «Останній день» максимально прямолінійний:
457
Див. статтю М. Сулими «Поїдеш далеко, побачиш багато…» (Слово і час. — 1992. — Ч. 2. — С. 60—67).
458
Слісаренко О. Поема зневаги // Мистецтво. — 1920. — Ч. 1. — С. 7.
459
Коряк В. Життя і мистецтво // Червоний шлях. — 1923. — Ч. 9. — С. 192.
460
Див.: Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Хвильовий М. Твори: В 5 т. — Нью-Йорк, 1983. — Т. 4. — С. 30—31; Shkandrij М. Modernists, Marxists and the Nation. The Ukrainian Literary Diskussion of the 1920s. — Edmonton, 1992. — P. 64—65; Мейс Дж. Буремний дух розстріляного відродження (Микола Хвильовий) // Сучасність. — 1994. — Ч. 12. — С. 74.