Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

Ніккі звела тремтячі пальці в замок.

— Енн, по-моєму, ти забуваєш, про кого говориш. Ти хоч усвідомлюєш, що намагаєшся нав'язати Річарду Сестру Тьми? Тій людині, хто, за твоїми словами, є єдиною нашою надією на майбутнє існування?

— Ба, — усміхнулася Енн, — Ти вже не Сестра Тьми. Ти відрізняєшся від них. Вони — ті, хто по-справжньому відданий Володарю. Ти — ні.

Енн тицьнула пальцем в груди Ніккі.

— Тут, у твоєму серці ти вже не Сестра Тьми. Вони віддалися Володарю, охоплені жадібністю. Вони забажали того, чого абсолютно неварті. Насправді ж Сестри жадали влади, обіцяної ним.

Ти виявилася іншою. Ти стала Сестрою Тьми не тому, що жадала здобути могутність і силу, у тебе були інші причини. Ти думала, що просто не гідна жити, жити, усвідомлюючи жалюгідність свого існування.

Це було абсолютною правдою. Ніккі була єдиною з усіх Сестер Тьми, хто звернувся до Володарів не з метою здобути темну силу і обіцянки вічного життя, а тому, що існування Ніккі було настільки гнітючо нікчемним, що воно не приносило їй відради.

Ніккі просто ненавиділа себе за свою самовідданість, за те, що вона завжди жертвувала собою заради чужого благополуччя, відрікаючись від особистого життя. Адже раніше вона думала, що піклуватися тільки про власне благо — егоїстично, так роблять тільки погані люди.

Несхожа ні на одну з Сестер Тьми, вона по-справжньому думала, що заслуговує нести таке нескінченне покарання. І це почуття провини, що набагато перевершувало спрагу наживи, насторожувало інших Сестер Тьми. Вони не довіряли Ніккі. Вона ніколи не була однією з них.

— Добрі духи, — прошепотіла Ніккі, ледь у силах повірити, що Аббатиса, з якою вона дуже рідко зустрічалася у Палаці Пророків, може бути настільки близька до розуміння того, що Ніккі довелося пережити і усвідомити. — Я й не підозрювала, що була настільки відверта.

— Так, це завжди мене засмучувало, — м'яко промовила Енн, — що таке привабливе і обдароване дитя Творця, як ти, може нехтувати власними бажаннями і помислами, жертвуючи собою заради інших.

Ніккі сковтнула — чому ж ти раніше ніколи не говорила мені про це?

— А хіба ти мені повірила би?

Ніккі призупинилася біля початку чергового сходового маршу, однією рукою спершись на білосніжну мармурову колону, щоб трохи перепочити.

— Я думаю, що ні. Але Річард зробив те, що дозволило мені усвідомити це зараз.

Енн зітхнула.

— Можливо, мені треба було раніше взятися за тебе, щоб переконати тебе почати ставитися до себе більш людяно. Але мене завжди лякало те, що тоді я буду виглядати м'якотілою, і втрачу авторитет серед Сестер.

Я також боялася і того, що розмови про їх досягнення і заслуги, їх заохочення мною, можуть спричинити за собою незворотні процеси і послушниці будуть про себе надто високої думки.

Що ж стосується тебе, то з тобою справи йшли зовсімпо-іншому, ти завжди залишалася для мене загадкою. Ти завжди відрізнялася від інших, і твої переживання і почуття були мені чужі.