Тема для медитації
- Автор: Кононович Леонід
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Кальварія»
- ISBN: 966-663-209-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тема для медитації». Краткое содержание книги:
Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати.
— А ти пам’ятаєш, як я вперше поцілував тебе коло тої криниці, де за сім віків перед тим перетнулися наші долі, — й зав’язалися у такий вузол, що й понині не розплутати його?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
— Як же ж ти могла забутися!.. — вигукнула перша лялька.
І друга лялька підняла голову, й подивилася першій у вічі, й відказала:
— Не судилося...
І знову запала глуха сіра тиша, в якій чутно було тільки гуготіння вогню; а далі він побачив, що ляльки поволі починають віддалятися одна від одної, відсовуючись у протилежні кінці лави, — й тоді холодний жах шарпонув його серце, й він крикнув:
— Стійте! — і схопив їх обома руками, і поставив лицем одна до одної; але вони почали осідати, потворно деформуючись і втрачаючи усяку подобу, — й він уздрів, що в руках у нього сира глина, прах, тлін...
... мисник біля порога. Вичовгана лава. І темна постать за столом, котра сумно хитає головою.
Й утретє налляла вона йому гіркого питва, й коли він підняв обіруч залізну кварту, то угледів, що вариво біле-біле, наче молоко; а далі вона йому сказала:
— А тепер біжи... біжи! Як переймеш її сього разу, то вона буде твоєю!..
... ясно-рожева стяга, що займається над полями. Небо, високе та дзвінке, як буває тільки морозяного ранку. Й далека нитка дороги, де швидко-швидко простує тендітна постать у голубому плащі.
— Леляно! — щосили гукнув Юр, стоячи на узвишші, яке поросло колючими будяками.
Постать і не озирнулася. До неї було дуже далеко, й голос летів і падав, неначе підстрелений птах.
Він зміряв оком нерівне поле у золотій стерні, а затим з розгону спустився в діл і побіг наперестріч. Коли він опинився в улоговині, дорога щезла з поля зору, а десь поруч озвався журливий голос, який почав ледве чутно співати:
Спотикаючись і падаючи, він видерся на гребінь, склав долоні човником і знову загукав:
— Леляно-о!
Постать ішла й ішла, не обертаючи голови у його бік, і видно було, як летять за вітром довгі золоті коси.
Він знову побіг, і вітер свистів йому у вухах, а нерівне горбкувате поле плигало вгору-вниз, поволі затягуючись прозорою млою, — а невидний голос усе звучав і звучав, тоскно відлунюючи в барабанних перетинках:
Він біг і біг, але відстань мовби й не зменшувалася, а серце гамселило, замалим не вискакуючи із грудей; аж врешті він знову спинився й, насилу хапаючи віддих, утер спітніле чоло.
— Леляно-о... зачекай! — заволав Юр, і вітер підхопив його крик і поніс над полями, перетворюючи його в хаотичний набір звуків. А вона усе йшла і йшла, чітко й рішуче махаючи рукою; й він подумав, що її вже ніщо не зможе спинити, й знову побіг, — але вже не так хутко, щоб до часу не ухоркатися.
Він гнав і гнав, конвульсивно хапаючи повітря і наглядаючи, як дорога поволі зростає, а тендітна постать у голубому плащі починає зближатися; ось він укотре спустився в улоговину, впав, зашпортнувшись у лисячій норі, знову схопився на рівні, здерся на гребінь — і раптом побачив, що дорогою котиться авто.
Постать у голубому плащі зупинилася й, одступивши на узбіччя, підняла руку.
— Леляно!.. — щодуху крикнув він, але вітер поніс його голос убік.
Авто загальмувало. Видно було, як постать нахилилася до вікна. Потім розчахнулися дверцята, і вона сіла на заднє сидіння.
— Леляно, зачекай... адже це назавжди! — з останніх сил заволав Юр.
Дверцята зачинилися. Авто рушило з місця. Видно було, як воно пірнуло в улоговину, далі вихопилося на узвишшя, а тоді наддало ходу — і, здіймаючи шлейф холодної сірої куряви, поволі сховалося за переліском, який темною кострубатою смугою вирізнявся на тлі рожевого овиду.