Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Чотирнадцятий слухає.
— Обженіть «Волгу»! — наказав оперативникам. — Дивіться, щоб вас не засікли!
«Уазик» наздогнав нас, випередив і невдовзі порівнявся з «Волгою», посигналив дати дорогу, і легковик узяв праворуч. Отже, сіра «Волга» ніби потрапила в оточення. Дівчина на випадок чого не наважиться піти на таран. Це врахував майор. Я нетерпляче чекав, коли він дасть команду на затримання. Ми вже заїхали в глиб Лісків.
Що ж робилося в салоні «Волги»? Я не спускав очей із синьої фіранки заднього віконця. Нараз вона колихнулася, наче доторкнулися до неї рукою, і через кілька хвилин машина вихнула ліворуч, потім праворуч, звереснули гальма — і вона вперлася капотом у стовп вуличного ліхтаря. З «Волги» вистрибнула чорноволоса дівчина й пустилася навтьоки.
Вона бігла до провулка, її чорне волосся ніби рвана шматина, вилося за нею. Не чекаючи, доки зовсім спиниться наша машина, я вискочив і кинувся навперейми, Встиг краєм ока побачити, як відчинилися дверцята сірої «Волги», а з «уазика» вискочив Кузьменко з Букетом.
Попереду метлялося смоляне волосся, я виразно чув важке, засапане дихання дівчини. Ще мить — і вхоплю за плече. Простяг руку — дівчина рвонулася з останніх сил, зойкнула, і в моїй руці залишилося… Парик! Вона була в парику! Натомість по її плечах розсипалось золотисте, кольору стиглої соломи, волосся. Я наздогнав дівчину і таки вхопив за плече. Вона заточилася, окуляри брязнули на землю… Переді мною спотворене люттю й ненавистю обличчя… Я вражено дивився на нього…
Єва!.. Мені наче одібрало мову.
— Гад… гад… вислідив… — злісно і з відчаєм виштовхнула вона з грудей.
В мене боляче стислося серце, й стало гірко на душі, чомусь пойняв невимовний жаль. Надбіг Кузьменко, і я пішов до «Волги».
Серед оперативників помітив рудоволосу голову Додо. Живий! Заглянув до салону. Там скоцюрблений, з насунутим на обличчя капелюхом молодик у картатій сорочці без ознак життя. У спинці заднього сидіння стирчав стилет з руків'ям із кольорового плексигласу. У Гветадзе яріла пляма крові на лівій лопатці. Біла теніска в тому місці розтята. Пазов порався біля аптечки.
— Чого він?.. — запитав Скорич у Додо, кивнувши на молодика.
— Знепритомнів. Ударив його по шиї. — Гветадзе нахилився, і хлопці обережно стягли з нього теніску. — Трохи зачепив…
Рана справді невелика — поріз шкіри. Яків обробив її йодом, наклав пластир. У Бунчука знайшлася формена сорочка.
— Що це у тебе, Арсене? — Махов показав на мою руку.
Я глянув — парик і з огидою кинув його у «Волгу».
Кузьменко привів Єву. Всі повернулися до неї. Перукарка нахабно, презирливо мружилась…
Заворушився молодик. Скорич скинув з нього капелюха — Невора! Невора з павільйону прокату вагівниць! Посоловілими очима він дивився на нас.
Над його зап'ястям зімкнулися наручники.
Хоч і вдало закінчилась операція, проте задоволення я не мав Мабуть, через те, що чорноволосою дівчиною виявилась Єва. Коли б не знав її… Як вона стала спільницею злочинців?
61.
В машині Гветадзе розповідав:
— Признатися, генацвале, я не вірив у чорноволосу дівчину. Лише коли вийшов з ощадкаси і побачив її — зрозумів: справжня гра почалася. Вах, яка красуня!.. Ну, ми розговорилися, запросила до себе. А тут ще й «Волга». Я вдав, ніби зовсім втратив розум. Посадила ззаду, мовляв, подалі від знайомих, чоловік у плаванні… Словом, забила мені баки. Коли сідав, сперся рукою на спинку і випадково намацав під чохлом стилет. Нехай. Ідемо, балакаємо. І так між іншим каже, щоб часом не зустріти брата, він дуже строгий, але вона його якось обмане. Ага, брат. Вже й передмістя. І раптом з-за стовбура гевал. Надя…
— Надя? — перепитав я.
— Еге, кацо, Надією назвалась вона. Ну, Надя ніби перелякалась: брат упізнав, треба зупинитись. Гальмує. Він плюхнувся до мене й почав сваритися, погрожувати обом. А потім змирився, сказав «чорт з вами» і кладе руку позаду мене, де стилет. Я стримуюсь, не виказую хвилювання, чекаю, коли він… І як тільки різко здійняв руку, я нахилився вперед, ударив його ліктем по шиї. Надія звереснула, машина туди-сюди, а далі…
— Вона не Надя, а Єва Галафута, перукарка з майстерні по Адміральській, — сказав я і назвав її домашню адресу. — В неділю вона бачила мене у парку культури і відпочинку.
— Тепер знаєш, Арсене, кому дякувати за купіль, — посміхнувся Махов. — А ти, Додо, не впізнав Невори?
— Впізнав, — протягло, з усміхом відповів Гветадзе.