Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
— Ти, Яшо, залишайся на веранді. Ми з Маховим на кухні. Потім я тебе підміню, — сказав Пазову. — Побачиш підозріле — одразу повідом.
Пазов кивнув, і в темряві сяйнула його білозуба посмішка. Я подався на кухню. Світла ніде не вмикали, Навпомацки дістався до дверей, знайшов ручку. У сірому присмерку ледь вимальовувались обриси постаті Махова. Я сів за стіл навпроти нього. Зирнув на годинник — 22.32.
— Ну, господи благослови, — іронічно мовив Гліб і серйозно запитав: — Як ти вважаєш, куди він зразу піде?
— Сюди, на кухню, тут вікно на город, а йому треба увімкнути світло, — висловив своє припущення. — З вулиці світла не видно. Сюди.
— Угу, — погодився Махов. — На кухні його і візьмемо, — вирішив, ніби справді він сьогодні мав прийти.
— Аби з'явився… — зітхнув я.
— Повинен. Йому важко стриматися, не поділитися новиною, як ледве не втопив працівника міліції, — сказав Гліб. — Звичайно, за умови, що напасник зв'язаний з Тягуном. От побачиш, тут здибаємось або з Котовим, або з Неворою.
А в мене була зовсім протилежна думка.
— Котов у літах, а до Тягуна приїздив молодий, — заперечив.
— Значить, Невора. — Гліб легенько ляснув долонею по столі. — Між іншим, через два-три дні має заговорити Шалапуха. Тепер він нічого не приховає від нас.
— Коли б його показання не запізнилося, — зауважив я.
— А може… — Гліб відхилив ріжечок фіранки й подивився надвір. — Темно, хоч в око стрель… Мене турбує Івардава. Оце вчора розмовляв з ним. Нещирий він з нами.
— Скоричу він теж видався дивним, — пригадав я розмову з майором. — І мені підозріло, чому Гурам не супроводжував Белішвілі в ощадкасу. Випивка — не причина. Прибиральниця часто виносила з їхнього номера пляшки з-під вина.
— Угу, я звернув увагу на її свідчення, — Махов позіхнув і вибачливо сказав — У темряві завжди хилить на сон… І хто підказав Тягуну зголити бороду?
Справді, хто? Ми замовкли на кілька хвилин. У важкій тиші чужої хати десь під мостинами лунко шкребла миша. І жив у ній Тягун, наче пацюк: ні телевізора, ні приймача, жодної газети чи журналу ми не знайшли у нього, навіть радіо не слухав. Про що він думав, мріяв і розмовляв зі своєю дружиною? Я обвів поглядом стіни кухні. Вони безмовні.
— Слухай, Глібе, а чому б не переглянути всі документи в інвентарбюро на купівлю-продаж будинків? — сказав я.
— Навіщо? Це ж купа паперів. — Махов звів догори руки.
— Адже Тягун міняв будинки й місце проживання. То чому б…
— Стривай! Ти маєш рацію, — гаряче заговорив слідчий. — Справді, Баглай міг запозичити метод Тягуна. Вони могли так діяти за обопільною змовою. А це ниточка, Арсене, і ми тоді вийдемо на невловимого Баглая.
Гліб аж звівся й почав схвильовано міряти кроками невелику кухню.
— Пам'ятаєш, у Тягуна вилучили коштовності. Серед них були з обкраденого універмагу в Бровниці, — розмірковував Махов. — А там Будинок відпочинку. Почерк гастролерів, які добре вивчили свій «об'єкт». Отже, є сенс переглянути путівки…
— Хто відпочивав того місяця, — закінчив я.
— А потім звірити із списком тридцяти дев'яти прізвищ, — додав задоволено Гліб. — Га?
— Чудово.
— Я завтра хочу провести опізнання. Харитина, дружина Тягуна, схожа на ту жінку, що продавала хутряний комір будівельниці, — повідомив слідчий.
Уявити Харитину і згадав розмову із смішливою Євдокією… Таки схожа.
— Ледве не забув. — Гліб опустився на стілець. — Ти попередь свою землячку, щоб не ходила вечорами містом. Раз вони бачили її з тобою…
У мене аж похололо в грудях. Добре знав злочинців, їм помститися, допекти, завдати болю — втіха, а тим паче коли під ногами зайнялася земля. Я у відчаї стис кулаки. Чому не застеріг Ніну? Мені вже здавалося, як її перестріли на вулиці Фрунзе чи… Ні, того я ніколи собі не прощу. Гліб відчув мій душевний стан, бо зненацька його рука торкнулася моєї і він заспокійливо сказав:
— Ну-ну, не переживай, Арсене. Перед тим, як іти на нараду, я подзвонив у гуртожиток і передав черговою, що сьогодні ти прийдеш. Тож Ніна сидітиме в кімнаті.
— Спасибі, Глібе, — видушив із себе. — Зовсім випало з голови…
— Я знав, — без осуду підтвердив слідчий.
Він ще раз довів, що справжній і щирий товариш. Мені відлягло на серці. Зиркнув на годинник — північ. Пізно, ніхто не завітає до Тягуна. Після арешту йому не дзвонили на турбазу, не навідувались, мов у нього не було ні добрих знайомих, ні товаришів. Одначе він якось же підтримував стосунки зі своїми спільниками. Отож терпіння й витримка. Я встав.