Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Якийсь час козацький зверхник вглядався в каламутний обрій на заході, а тоді обернувся до осавула:
— Як ти вирішиш, так і чини. Можеш узяти десяток, а можеш і сотню козаків, та поспішити, щоб устигнути на ярмарок. Але якби ти запитав мою думку, то я порадив би не квапитися зі сплатою боргу. Ну, це — наражати на небезпеку вози з добром. А тут не тільки наша та тих, хто з нами тепер, частка, а й частка, яка піде на підтримку храмів. Я вже не кажу про тих, кого не знайшли поміж мертвих у Сінопі, і наділи яких громада довірила нам. А після півострова, де ми таборували, стількох не дорахувалися?! Немало випадків, коли козак, котрого не виявили після бою, з’являвся в Січі і йому віддавали його частку. А ще ж Потурнак і Приблуда…
— Про тих двох забудь і думати, Богдане. — Осавул перехрестився. — Важка смерть їм судилася. З ними поквиталися за всі звірства, скоєні нами в Сінопі. Хай Бог прийме душі їхні світлі. Ми всі запеклі, кров’ю вимащені, а вони чисті, совість незайману мають.
Перехрестився й Микошинський. По часі озвався:
— Розумію, що шансів вижити у них не було, але щось мені підказує: живі вони. Серцем чую. Що вселяє в мене таку надію? Те, що Петро мову турецьку знає не гірше від османа, звичаї їхні… — Гетьман повагався мить, а тоді мовив: — Та й Оникій каже…
— Он як! І що ж він каже?
— Ну, я ото перед від’їздом покликав його, аби подякувати за попередження, які він насилав нам у часи небезпек, тоді запросив до нашого гурту. Дукати золоті він узяв, а від мандрів з нами відмовився. Каже, що Січ, це єдине місце, де у “псів господніх” руки короткі і що наш похід на Сіноп інквізиція на карб йому поставить. Це все, що я збагнув, бо Оникій часом таке верзе, що сам тільки й розуміє.
— А про Потурнака і Приблуду, що він казав? — поцікавився осавул.
— Ну, що вони з пастки страшної вирвалися і що лихо їм на п’яти наступає.
— Коли ти з ним балакав?
— Та одразу ж після паювання здобичі — десь два тижні тому.
Раптом осавул натягнув повід і, спинивши коня, став вдивлятися в снігопад, до якого вони наближалися. Тоді озвався:
— Вершник.
По миті й Микошинський завважив, як рухома пляма попереду обертається на кіннотника.
Незабаром верхівець зовсім уже виринув зі снігопаду; він гнав коня назустріч валці.
— Це дозірний з моєї сотні, — озвався сотник Забігайло. — А тільки чого один? Їх там троє було.
— І чого коня гонить у чвал? Мабуть же, не для того, аби повідомити нам втішну новину, — зауважив Микошинський. — Він озирнувся на вози, на довгу вервечку козаків, які їхали по двоє. Тоді підняв булаву і обоз спинився.
Скоро вже стало чути глухий тупіт. То справді був один з трійці дозірних, що їх гетьман виставив на відстань десяти верст від валки з усіх чотирьох сторін. Наблизившись, козак осадив білого коня, тоді вистрибнув із сідла і, скинувши шапку, вклонився.
— Вітаю, панове старшино! — Він звертався до всіх, але дивився на сотника Забігайла.
— Бувай здоровий, Менею, — сказав той. — Де решта дозору?
— Татари… Ми наткнулися на невеликий загін. Данило у вибалку причаївся аби діждатися орди та довідатися про їхню чисельність, а Улас назирці їхатиме за вивідниками. — Козак відвернув високого коміра кожуха, явивши вусате молоде обличчя.
— З чого ти взяв, що то саме татари? — озвався гетьман.
— Ну, — коні низенькі татарські; клобуки на головах у вершників.
— Скільки їх? — поцікавився осавул.
— Не знаю. Їх бачив Улас. Ми, віддалившись від нашого обозу верст на десять на південь, роз’їхалися в різні боки на таку відстань, щоб не втрачати один одного з виду. А якби хтось із нас щось запідозрив, то збиралися б у гурт. Улас тоді поїхав ще далі на південь…
— Вони його помітили? — спитав Забігайло.
— Не схоже. Там снігова круговерть. Улас якийсь час ішов за ними слідом. Напрямку вони не міняли; прошкували підтюпцем на північний схід. Не дуже поспішали. Якщо їхатимуть, як їхали, то ще до ночі перетнуть шлях, яким рухається наша валка.
— А де тепер Улас? — поцікавився Нетудихата.
— Та за ними ж — назирці…
— Що на це панове старшина? — запитав гетьман.
Сотники переглянулися з осавулом. Озвався Палійчук:
— Треба влаштувати привал, а татарських вивідників зловити. Від свого основного загону вони, скоріше за все, віддалилися на півдня-день ходу. Якщо їхній загін не діждеться від них звістки, то затримається ще на півдня. За цей час ми, поквапившись, подолаємо немалий кавал відстані. А сніг присипить наш слід.
— Не дуже й присипить, — зауважив Нетудихата. — Двісті вісімдесят коней… Кізяк ще теплий буде. А загін, який вислав уперед вивідників — не основний. Він є складовою ще більшого загону, а той, напевне, — ще більшого.