Овернський клірик

Поки жонглери ходили по дроті, а цирульники пропонували постригти-поголити, хтось — сам де Лоз чи його підручні — готував атаку.

Вона почалася несподівано. Кілька десятків молодих хлопців без криків і шуму перетнули струмок і почали підніматися схилом.

За ними, не кваплячись, пішли інші. Спочатку здавалося, вони вирішили повторити те, що не вдалося раніше, та невдовзі я зрозумів — задум став іншим. Ті, що рухалися першими, спритно обійшли кам’яну пастку стороною. Підніматися було важко, й подекуди сміливці використовували заздалегідь приготовані мотузки. Незабаром авангард опинився вище за кам’яний заслін. До кількох мотузок додалася ціла дюжина, й ті, хто йшов за сміливцями, взялися помалу підніматися вгору.

Задум став зрозумілий. Монсеньйор вирішив зібрати найсміливіших і найрішучіших біля самих воріт і потім кинути їх на приступ. Щоправда, на стрімкому схилі навряд чи вдасться розмістити більш як сотню, проте для замку, який захищають четверо людей, каліка й дівчина, цього цілком досить.

Колод — справжніх чи начаклованих — не боялися. Кам’яна пастка позаду, а зі стін і веж багато скинути не вдасться. Та й нерівний схил давав змогу сховатися — і від каменів, і від колод.

Поки штурмувальники підтягувалися ближче до воріт, унизу теж не гаяли часу. Із-за найближчих дерев з’явилися міцні хлопці, тягнучи чималого щойно зрубаного дуба.

Величезна вага не давала йти швидко, але до них уже поспішала допомога. Здоровезний стовбур ніби знехотя переповз струмок, проліз у прохід між колод частоколу. Згори хтось уже спускав мотузку, точніше, цілу линву. Потім другу, третю… Зрубане дерево затремтіло, сіпнулося й поволі поповзло вгору. Тим, хто тягнув його, було несолодко, але по схилу вже лізли нові добровольці. Кілька разів здавалося, що руки, які тримали линви, не витримають, і громаддя покотиться донизу, та в останній момент стовбур вирівнювали й знову починали підтягувати ближче до вершини.

Ми мовчки спостерігали за цими грізними приготуваннями. П’єр супився, напевне, уявляючи, наскільки важка така робота, воістину гідна древніх циклопів. Ансельм зло щирився, а я намагався зрозуміти, на чиєму він боці. Схоже, йому просто подобалося те, що відбувається, і я вкотре подумав, що змусило цього хлопчика надягти рясу.

Йому б у зброєносці до такого, як я! Точніше, до такого, яким був би я, коли б сам не надяг рясу бенедиктинця.

Нарешті стовбур опинився вгорі, й одразу ж його підхопили десятки рук. Треба було ще піднятися на сотню кроків, але це вже не було настільки складно. Я спостерігав за цією мурашиною метушнею, не розуміючи, чому ж мовчить замок. Навіть двоє лучників здатні в такий момент неабияк попсувати нерви штурмувальникам. Але, може, у д’Еконсбефів немає навіть лука? На що вони сподіваються?

Стовбур був уже біля самісіньких воріт, точніше, біля підніжжя надворітної вежі. І тут я вперше відчув, що замок може не встояти. Звісно, ці орачі й козопаси втікатимуть і від десятка лицарів, але важко втримати фортецю, коли її не захищають.