Повернення короля [с иллюстрациями]

Нарешті гобіти таки пішли. Вони спустилися драбиною, яку Сем потому поклав у проході біля скоцюрбленого тіла мертвого орка. На сходах було темно, зате на верхівці даху досі ряхтіли відблиски Гори, хоча тепер вони вже стали тьмяно-червоні. Друзі підібрали два щити, щоби довершити своє маскування, і подалися далі.

Важкою ходою спускалися велетенськими сходами. Висока кімната башти, де вони знову зустрілися, залишилася позаду і здавалася їм майже привітною: гобіти вийшли на відкритий простір, і вздовж стін за ними біг страх. Можливо, вся залога Вежі Кіріт-Унґолу й загинула, проте вежа й досі була просякнута жахом і злом.

Невдовзі друзі дісталися до дверей зовнішнього двору і спинилися. Навіть із того місця, де вони стояли, гобіти відчували спрямовану на них злобу Сторожів – чорних мовчазних потвор обабіч від брами, крізь яку невиразно пробивався відсвіт Мордору. Сем і Фродо прокладали собі шлях серед бридких орківських трупів, але кожен крок ставав дедалі важчим. Вони ще не дійшли до арки, а їх уже затримали – просунутись уперед бодай на п’ядь було болісно й утомливо і для духа, і для ніг.

Фродо забракло сил для такої боротьби. І він опустився на землю.

– Я не можу йти далі, Семе, – пробелькотів він. – Я от-от знепритомнію. Не знаю, що на мене найшло…

– Зате я знаю, пане Фродо. Тримайся! Це – брама. Там є якісь страхітливі чари. Та я вже раз пройшов через неї й збираюся вийти звідси. Ледве чи вона стала більш небезпечною, ніж раніше. Ну ж бо, вперед!

Сем знову вийняв ельфійський келих Ґаладріель. І, ніби для того, щоби вшанувати його незламність і розкішно винагородити вірну брунатну гобітську руку, що здійснила такий подвиг, піала враз спалахнула – й цілий двір освітило сліпуче сяйво, схоже на блискавицю, яке, проте, горіло рівно і не згасало.

— Ґільтоніель, А Ельберет! – скрикнув Сем.

Невідь-чому його думка враз перелетіла назад, до ельфів у Ширі, й до тієї пісні, яка змусила Чорних Вершників ховатися серед дерев.

– Айя еленіон анкаліма! – й собі крикнув Фродо позаду нього.

Воля Сторожів миттю зламалася – порвалася, ніби напнута струна, – і Фродо та Сем вільно ступили вперед. Потому побігли. Через браму, повз велетенські статуї, які сиділи з мерехтливими очима… Пролунав тріск. Наріжний камінь арки впав одразу за ними, стіна покришилась і розсипалася на порох. Гобіти ледве встигли врятуватися. Бамкнув дзвін, тонко й жахливо завили Сторожі. У темряві високо вгорі хтось їм відповів. І з чорного неба, роздираючи хмари, зі страхітливим вереском шугнула, наче блискавка, крилата подоба.