Зелена миля

Він очікував, що ця новина мене порадує. І мав на це повне право. Зрештою, він приділив дорогоцінний час догляду за дружиною, щоб посприяти справі, яка інакше могла забрати з півроку чи й більше. Навіть із хваленими зв’язками Персі. Та, попри це, у мене все обірвалося всередині. Місяць! Але, можливо, це не мало особливого значення. Бо усувало цілком природне бажання почекати й відкласти ризиковану спробу до кращих часів. А те, що я задумав, справді було дуже ризикованим. Часом у таких випадках краще стрибнути до того, як утратиш мужність. Якщо нам доведеться в будь-якому разі давати раду Персі (звісно, за умови, що я зможу переконати інших піддатися на моє безумство, — іншими словами, за умови, що є «ми»), той вечір був нічим не гірший за інші.

— Поле? Ти ще там? — Голос у нього трохи стишився, наче він подумав, що розмовляє тепер сам із собою. — Чорт, я вирішив, що зв’язок урвався.

— Ні, Геле, я тут. Чудова новина.

— Так, — погодився він, і мене знову вразило те, яким старечим став його голос. Шелестким, як папір. — О, я знаю, про що ти думаєш.

«Ні, начальнику, ти не знаєш, — подумав я. — І за мільйон років ти б не вгадав, про що я зараз думаю».

— Ти думаєш, що наш юний друг ще ошиватиметься поряд, коли настане час для страти Коффі. Напевно, це правда. Коффі піде ще задовго до Дня подяки, так я думаю. Але ти можеш відправити його в щитову. Ніхто й слова проти не скаже. Включно з ним, я гадаю.

— Так і зроблю, — пообіцяв я. — Геле, як Мелінда?

Запала мовчанка, така довга, що цього разу вже я міг подумати, що нас роз’єднали, — якби не його дихання в трубку. А коли він заговорив, то вже набагато тихішим голосом.

— Вона тоне, — сказав він.

Тоне. Те дурне слівце, яке вживали старожили, описуючи людину, яка помирала, безперечно, і почала відокремлюватись від світу живих.

— Головний біль наче не такий сильний… принаймні поки що… але вона не ходить без допомоги, не може підіймати речі, не контролює свій сечовий міхур уві сні… — Знову запала мовчанка, а потім ще тихішим голосом Гел промовив щось подібне до «вона мається».

— Чим вона мається, Геле? — зсунувши брови, спитав я. У дверях вітальні з’явилася моя дружина. Вона стояла там, витираючи руки об рушник, і дивилася на мене.

— Ні, — голосом, що тремтів на межі злості та сліз, сказав він. — Вона лається.

— О. — Я все ще не розумів, що він має на увазі, але тиснути на нього не хотів. Хоча й не довелося; він пояснив сам.

— Ось із нею все гаразд, вона цілком нормальна, говорить про свій квітник чи сукню, яку побачила в каталозі, чи, може, почула Рузвельта по радіо й розказує, як він гарно говорить. І раптом, зненацька, починає вимовляти найжахливіші речі, найжахливіші… слова. Але голосу не підвищує. Та краще б підвищувала, бо тоді… розумієш, тоді…

— Здавалося б, що це говорить не вона.