Ностромо. Приморське сказання

Він ударив себе долонею в груди; його голос далі був тихим, хоча говорив він із притиском. Підкрутив собі один по одному вуса й трохи повів очима по кімнаті.

— Хіба я винен, що лише я один можу їм зарадити? Чого ти злишся, матінко, що за нісенітниці верзеш? Хочеш, аби я був плохеньким і дурненьким, продавав кавуни на базарі чи возив у човні пасажирів по гавані, мов м’якосердий неаполітанець без відваги й репутації? Хочеш, щоб молодий чоловік жив, як чернець? Я в це не вірю. Хочеш ченця для своєї старшої дівки? Хай підросте. Чого ти боїшся? Ти роками злилася на мене за все, що я робив, відколи вперше заговорила зі мною, потай від старого Джорджо, про свою Лінду. Чоловік для однієї і брат для другої, так ти казала? Що ж, чому б і ні! Ці дівчатка мені подобаються, та й має ж чоловік колись оженитися. Але відтоді ти весь час принижувала мене в очах всіх і кожного. Чому? Думала, що зможеш надіти на мене нашийник з ланцюгом, наче я — один з тих сторожових псів, яких тримають на залізничній станції? Послухай, падроно, я той самий чоловік, який одного вечора зійшов на берег і зайшов посидіти до того ранчо з очеретяним дахом, де ти тоді жила, по той бік міста, та й розповів тобі про себе все. Тоді ти не була до мене несправедлива. Що ж трапилося потім? Я вже — не нікчемний юнак. Добре ім’я, як каже Джорджо, — це скарб, падроно.

— Вони задурили тобі голову своїми похвалами, — задихаючись відказала хвора. — Платили тобі словами. Твоє марнославство доведе тебе до злиднів, незгод, голодної смерті. Навіть леперо сміятимуться з тебе, великий капатасе.

Ностромо якийсь час стояв ніби втративши дар мови. Хвора не дивилась на нього. Самовпевнена весела усмішка швидко зійшла з його вуст, і зрештою він позадкував до виходу. Його знехтувана постать зникла за дверима. Він спустився сходами з якимсь звичним спантеличенням через те, що ця жінка зневажає його репутацію, яку він здобув і бажав зберегти.

Унизу, у великій кухні, горіла свічка, а стіни та стеля потопали в сутіні, й у відчинені вхідні двері уже не вливалося червонясте світло. Екіпаж з пані Ґулд і доном Мартіном уже поїхав далі до пристані, а поперед нього поскакав і вершник зі смолоскипом. Залишився хіба доктор Моніґем, він сидів на розі грубого дерев’яного столу біля свічника, схиливши набік зморшкувате поголене обличчя, схрестивши на грудях руки і стиснувши губи, а скам’янілим поглядом вибалушених очей вперся в чорну земляну долівку. Біля груби з ширшою за неї плитою, на якій і далі несамовито кипів баняк з водою, стояв старий Джорджо, взявшись за підборіддя і виставивши вперед ногу, ніби нагло заскочений якоюсь думкою.

— Adios, viejo[175], — сказав йому Ностромо, намацуючи на поясі руків’я револьвера і вивільняючи з піхов ніж. Тоді підхопив зі столу синє пончо, підбите червоним, і вдягнув його через голову.