Ностромо. Приморське сказання

— Вона справді помирає, сеньйоре лікарю?

— Так, — відповів лікар, і його пошрамована щока якось дивно сіпнулась. — А чому вона хоче вас бачити, я не уявляю.

— З нею й раніше таке бувало, — зауважив Ностромо, відвівши погляд.

— Ні, капатасе, запевняю вас, що з нею такого вже не буде, — буркнув доктор Моніґем. — Можете піти до неї, а можете й не ходити. Від розмов з умирущими дуже мало користі. Але я чув, як вона казала доньї Емілії, що була вам як мати, відколи ви вперше ступили на цей берег.

— Sí! І вона ніколи нікому не сказала про мене доброго слова. Немовби не могла мені пробачити того, що я — живий, та ще й такий молодець, яким вона хотіла бачити свого сина.

— Можливо! — почувся поруч глибокий зажурений голос. — Жінки вміють себе помучити.

З цими словами з дому вийшов Джорджо Віола. При світлі смолоскипа його постать відкидала важку чорну тінь, і відблиски вогню падали на його велике обличчя, на буйне кошлате сиве волосся. Жестом він запросив капатаса ввійти.

Доктор Моніґем, покопирсавшись у маленькій лікарській скриньці з полірованого дерева, яка стояла на сидінні ландо, повернувся до старого Джорджо і кинув йому одну з пляшок зі скляним корком, які були у скриньці, а той упіймав її великою тремтячою рукою.

— Час од часу давайте їй столову ложку цього з водою, — сказав він. — Від цього їй стане легше.

— І більше нічого їй не допоможе? — спитав терплячий старий.

— Ні. На землі — більше нічого, — відповів лікар, спиною до нього заклацнувши замóк лікарської скриньки.

Ностромо повільно перейшов простóру кухню, де серед темряви палала купа вугілля під важкою плитою кухонної груби, на якій з гучним клекотом кипіла в залізному баняку вода. Вузький простінок сходової клітки сповнювало яскраве світло, струменіючи з кімнати, де лежала хвора, і неперевершений капатас карґадорів, безшумно підіймаючись сходами у м’яких шкіряних сандаліях, — з розкішними вусами, м’язистою шиєю та бронзовими грудьми, які відкривала розхристана картата сорочка, — нагадував середземноморського моряка, який щойно ступив на берег, зійшовши з якоїсь фелюги, навантаженої вином чи фруктами. Нагорі він затримався — широкоплечий, з вузькими стегнами, гнучкий — і задивився на велике ліжко, подібне до білої королівської карети, заслане пишною білосніжною постіллю, де сиділа без опертя падрона, похилившись, опустивши на груди вродливе чорноброве лице. По плечах у неї розсúпалося чорне, як воронове крило, волосся, у якому виднілось лише кілька ниток сивини, одне густе пасмо впало їй на обличчя, наполовину прикривши щоку. Застигши без жодного руху в цій позі, що втілювала тривогу і неспокій, хвора лише підняла на Ностромо очі.