Смерть у кредит
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-58-1
- Переводчик: Роман Осадчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть у кредит». Краткое содержание книги:
Селіна часто називають «революціонером у літературі», оскільки він чи не вперше почав застосовувати прийом майже буквальної імітації розмовного стилю у літературі, через що в його текстах можна часто зустріти вульгаризми та «низьку лексику», які дивним чином поєднуються з високим стилем майже поетичної оповіді. Вся творчість Селіна пронизана рефлексіями на бурхливі і заплутані, жорстокі й величні події XX сторіччя, серед яких він намагається віднайти місце для власне людини, і такий пошук найчастіше закінчується тим, що критики назвали «літературою бунту проти суспільства».
Флоссі потай покурювала, якось я був заскочив її у садку… В домі нічого не прали, всю білизну везли у місто, в спеціальну пральню, що була бозна-де, ще далі, ніж казарми. У такі дні ми з Джонкіндом не мали відпочинку, ми снувала багато разів з пагорба й на пагорб і тягали здоровенні клумаки… Змагалися, хто більше й швидше винесе нагору… Такий спорт був мені до вподоби… це нагадувало мені дні на Бульварах… Коли злива ставала такою важкою й потужною, що, здавалося, небо падає на дахи і струменить водоспадами, смерчами, шаленими потоками, наші виходи ставали фантастичними подорожами. Ми трималися гуртом, утрьох, аби протистояти струменю… Нора, її форми, груди, литки… Здавалося, що вода тверда, такою потужною була злива, одяг лип до тіла… Просуватися вперед було неможливо… Тим паче підніматися сходами, що вели на нашу скелю… Ми мали звертати до садів… Робили гак попри церкву. Зупинялися перед дзвіницею… під портиком… чекали, коли вщухне злива.
Ідіот тішився дощем… Навмисно виходив з-під даху… Підставляв свою мармизу під струмені води… Широко розтуляв рота… Він ковтав краплі, радів… тремтів, чманів… Пускався в танок по калюжах, стрибав, як несамовитий… Він хотів, щоб ми також танцювали… Так у нього минався напад… Я починав його розуміти… Вгамувати його було важко… Доводилося смикати за мотузок… припинати його до ніжки лавки.
Я добре знав своїх батьків, номер зі строкатим спортивним комплектом не пройде, я тішився наперед… Відповідь надійшла із запізненням, вони не зразу оговталися, вони влаштували страшенний галас, вирішили, що я збиткуюся з них і вигадую відмовки, щоб приховати шалені витрати… З усього вони зробили єдиний висновок: я не опанував англійську граматику, оскільки цілими днями ганяю м'яча… Таким було їхнє останнє слово!.. Остання відстрочка!.. Я не маю зосереджуватися на своєму акценті!.. Вимова не має значення!.. Аби тільки мене можна було зрозуміти, цього цілком достатньо… Нора зі старим ще раз перечитали листа… Він так і залишився розгорнутим на столі… Деяких місць вони не зрозуміли… Лист видався їм дивним, незвичним… Я нічого не став пояснювати… Я вже чотири місяці перебував тут і не став би клопотатися через якийсь жалюгідний спортивний костюм… І все-таки вони переймалися цим… Навіть Нора здавалася стурбованою через те, що я не хотів одягтися по-спортивному, в строкатий однострій… Очевидно, під час прогулянок по місту цей однострій правив за рекламу для «Meanwell». Оскільки я був найвищий і найрозхристаніший з усіх… моя поява на вулицях ганьбила коледж. Врешті я вирішив частково піти назустріч їхнім проханням… погодився на компроміс… приміряти те, що підрихтували… те, що Нора склала з двох поношених костюмів свого старого… Складна комбінація… мене чудово вбрали… я став ще більш недолугим, безформним, безликим, але позбувся домагань… Тоді ж таки мені дістався крихітний помаранчевий кашкет, прикрашений двоколірним гербом… На моїй здоровенній довбешці він виглядав доволі комічно… Але кашкетик був необхідний для престижу закладу… Таким чином честь коледжу було врятовано… Тепер я міг вільно гуляти, ніхто не мав за мене вибачатися…
Я гуляв, і до мене ніхто не чіплявся… Я вважав, що це головне, ліпше й бути не може… Якби вони дуже наполягали, я натягнув би й циліндр… аби тільки зробити їм приємність… Один у них справді був, для відвідин недільної служби… Яка супроводжувалася вигуками: «Сісти! Встати!» Моя думка нікого не цікавила… мене просто водили на служби… щоб я сам не нудився вдома… До того ж треба було приглянути за Джонкіндом… зі мною і Норою він поводився доволі сумирно…
У церкві Нора здавалася мені ще гарнішою, ніж на вулиці, принаймні, таке в мене було враження. Під мелодію органа у світлі вітражів її профіль сліпив мене… Я й зараз немов бачу її… Вже багато років я щораз бачу її, коли мені захочеться. Плечі, шовковий корсаж, ці лінії, ці обриси, вигини тіла — жорстокі картини, ніжність яких важко витримати… Так, я млів від насолоди, поки наші йолопи горлали псалми Саула…