Острів тисячі самоцвітів

— Я теж! Беру тебе! — зайшовся сміхом директор.

Був то невеличкий чоловічок, певне, голландець, років сорока, з рідким волоссям, круглим лицем і таким самим круглим черевцем, яке він підтримував обома руками, наче боявся, щоб воно не луснуло йому від сміху.

Реготався директор ще й пізно ввечері, коли за чаркою розповідав приятелеві той кумедний випадок. Розповідь мала такий успіх, що Ван-Бален негайно послав по Бандалу, аби той особисто розказав товариству про свої храмові пригоди. Було близько полуночі, Бандала прийшов заспаний, але чарка віскі, яку власноручно налив йому директор, остаточно розбуркала його. Бандала відчув огонь у жилах. Очі його зчудовано обмацували пишноту курильного салону — стіни з тикового дерева, м'які меблі, кришталеві люстри. Голова солодко паморочилась, язик наче говорив сам…

Несподівано для самого себе виляпав Бандала більше, ніж хотів; зокрема й те, як і з чого виробляють жертовні палички. Сагіби — здебільша торгівці з Коломбо, котрі приїздили сюди гульнути, — ці веселі сагіби мало не луснули од сміху. Вони відпустили Бандалу спати з рупією в жмені, звеліли принести собі нову пляшку й, пахкаючи сигарами, збуджено пасталакали про те, що ці окаянні тубільці, всі до одного, від кулі в гавані аж до найвищого буддистського бонзи — самі пройдисвіти та брехуни, самі шахраюваті лінтюхи, самі злодюжки… І ця ось голота, пробачте, гадає, що за рік тут сама пануватиме, керуватиме державою! Ха-ха, вмерти можна од сміху! А якщо — не доведи боже! — вони колись тут справді запанують, тоді, товариство, насміємося ще більше.

За два дні директор послав по Бандалу знову. Мав інше товариство, урядовців з гавані, котрі теж хотіли почути гумореску про «Найкращий блискіт на волосся».

Згодом це стало звичкою. Погравши в покер, почастувавшись анекдотами й випивши дві пляшки, пани згадували про того бешкетника, котрий жив між ченців. Хай тепер розповість іще про щось цікаве… Так дійшло до пригоди з цібетками. Бандала розповів, як у нападі обурення випустив цібеток на волю і як тоді тікав сам, іще швидше, ніж вони, розповів, як, власне, добувся він до храму, як з переляку скочив до рову з черепахами; розповів і про кумедію з королем жувальної гуми, як той перепудився подиху смерті. Дійшло й до його пригод у Анурадгапурі.

Тим часом Бандала вже зметикував, що має обачно порядкувати своїми приключками, аби йому їх вистачило якнайдалі, — треба приходити щовечора з новою пригодою, котра означає рупію, а то й дві рупії зараз, коли він догодить слухачам, тобто розкаже саме те, чого вони бажають. Він зрозумів, що сагібів дратують найправдивіші бувальщини, де він сам або інші тубільці поводяться добре, лицарськи.

— Не бреши, лотре, — осмикували вони його. — Не напускай нам туману, ми вас гаразд знаємо, ми не туристи й не американці! Розкажи-но, як то насправді було, напевне ж якась гидота.

Вони дуже хотіли чути, що тубільці ошукують, крадуть, дурять, а вони самі — тутешні сагіби — чудові, непохибні, все те виявляють і суворо карають.