Острів тисячі самоцвітів
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Соботович
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Острів тисячі самоцвітів». Краткое содержание книги:
— … котрі взяли мене брудні й смердючі.
Так тривало кілька днів, поки пані Маккормік помітила це. Вона зблідла від обурення. Але Тікірі вдавав, ніби не тямить, про що, власне, йдеться, й зрештою пані пояснила все тим, що цей недоумок не осягнув таємниць англійської мови.
Тікірі дуже тішився з своєї витівки, але обачність підказувала йому, що найкраще розвіяти підозру. Тож надалі він молився без похибок, із великим захватом. Дивлячись на господиню, всміхався так віддано, що серце в пані Маккормік тануло, як масло. За тиждень вона вирішила, що звірятко вже досить приручене, аби його на хвильку можна випустити з клітки. Аби впевнитися, почекала ще день… А коли вранці почула, як Тікірі наспівує, розвішуючи білизну, то подумала, що йому вже можна довірити кілька рупій, бо тут він, очевидячки, почуває себе щасливо, і йому й на гадку не спаде втекти звідси. Тож щойно хлопець довів до ладу білизну, вона послала його по м'ясо.
Тікірі вилетів, як птах, і відразу за рогом почепився на машину, повну пляшок, котра їхала бозна-куди, але напевно не до різника.
Машина ззаду мала зручний підніжок, і Тікірі весело їхав аж до гавані. Там він сплигнув, щоб розглянутися, чи не здиба десь Бандалу.
А машина з пляшками їхала далі й далі, аж до готелю «Голл фейс», і спинилася перед відчиненим вікном, з якого Бандала саме дивився на море.
Готель «Голл фейс» здивував Бандалу своїми розмірами, своїм кольором і своїми воронами.
Пишна, яскраво-червона будівля на кілька під'їздів стояла за містом, біля океану, але гуркіт прибою марно змагався з карканням ворон: вони хмарами кружляли над дахом готелю, над пляжем з білим, як цукор, піском і над лісом пальмових пеньків. Колись тут був чудовий пальмовий гайок — але дирекція готелю звеліла вирубати його, сподіваючись у такий спосіб спекатися ворон, які гніздились у кронах пальм. Дерева загинули, а ворони спокійнісінько переселилися в інше місце, але щодня вертали до готелю, принаджені купами покидьків. Про все це Бандала дізнався, звісно, пізніше.
Бандала зайшов службовим входом і несміливо рушив коридором, засланим кокосовою доріжкою, аж поки побачив навпроти себе високого сінгальця, котрий так само несміливо йшов йому назустріч. Тільки коли зустрілися, Бандала зрозумів, що стоїть ніс у ніс сам із собою, із своїм відбитком у люстрі, що затуляло цілу стіну в кінці коридора.
Хлопець зачудовано дивився на себе. Він не заглядав у люстро відтоді, як утік із бунгало Ліндсея, і в цьому юнакові з розчарованим, навіть гірким виразом обличчя насилу впізнав себе — свій власний рот, свої власні очі… Чи то він сам од себе відвик, а чи дуже змінився.
Аж тут звідкись вихопився слуга індієць у тюрбані, такому ж червоному, як весь готель, і, загледівши Бандалу, наддав ходи, притупуючи правою ногою, ніби вже ладнався копнути прийшлого.
— Я йду до сагіба директора! — обачно вигукнув Бандала ще здалеку. — Несу йому оцю записку!
Індієць уп'яв очі у візитну карточку, тицьнув пальцем на двері з написом «Office», пирхнув і пішов геть.
Бандала постукав раз, удруге. Але чув лишень каркання ворон, а коли натис на клямку й прочинив двері, то побачив, що канцелярія порожня. На письмовому столі стояло кілька лікерних чарок, чорний телефон і дві ще чорніші ворони, котрі закаркали й вилетіли крізь одчинене вікно, заледве Бандала увійшов. Хлопець несміливо розглянувся. Стіни були обвішані фотокартками готелю «Голл фейс» зблизька, готелю «Голл фейс» здалека, готелю «Голл фейс» спереду, готелю «Голл фейс» ззаду, готелю «Голл фейс» збоку; скидалося на те, що директор ніколи ще не бачив свого власного підприємства на власні очі, принаймні не бачив його зовні…
Що ж робити — чекати тут чи перед дверима? Бандала нахмурив брови. Мабуть, мудріше не показуватися туди, за двері, де шалаються всілякі слуги. Тож він зоставсь у канцелярії. Зачинив двері й підступив до вікна. За білим, як цукор, пляжем блищало море, з далини шерегами, наче вояки, котилися хвилі, — була це та краса, що її хлопець давно вже не бачив. Під'їхала вантажна машина, зупинилася просто перед вікном і застувала все. Вистрибнув шофер, почав вивантажувати ящики з пляшками.
Раптом задзвенів телефон, і хлопець нерішуче обернувся.
За третім дзвінком зняв трубку й так вирішив своє майбутнє.
— Слухаю!
— Директор є там? — запитав хтось по-англійськи.
— Нема.
— То поклич його!
— Я не знаю, де він…
— Де б він був — очевидячки, спить! Гукни його, чорт забирай! Скажи, з ним хоче розмовляти пан Франклін.
— До ваших послуг, пане, — сказав Бандала. — Виконаю.