Єрусалим на горах

— Марно ви мене боїтесь, жінко, і ви, ґаздо, — обізвалась вона докірливо. — Я вже застара, щоб чинити зло… буду вмирати скоро. Чую смерть за плечима. — Вона оглянулася й махнула поза плечі ціпком, немовби свою смерть відганяла. — Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповідатися: я знала вашого Зеня. Його кликали в підпіллі «Чорнотою». Був він колись… був…

Мама озирнулася на тата, а тато кивнули головою, мовляв, кажи цій сторонській жінці, яка знає псевдо нашого сина, правду.

— Був? — шепнули мама. — Чому був… колись? — Тепер мама прихилилися до старої, узяли її за руки, і термосили, і зазирали у вічі. — Був… то значить, що його нема?

— Ніби ви, жінко, не здогадуєтеся, що його нема, бо ж копу років не дає про себе знати? Хіба ви не звикли до його смерті? — запитувала стара. Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька.

— Та де… де б я могла звикнути до його смерті, — відповіли мама. (Губи їх — сині, а попід очима — чорно). — Я звикла, кажу вам правду, до смерті старшого сина. Він десь на хребтах у Карпатах упав і лежить на Дуклі. Мені-бо прислали похоронку… похоронка — це немовби хрест на гробі на нашому сільському цвинтарі. А Зеника я очікую живого. Ніхто ж бо не видів його смерті.

— Ой жінко, — заломила руки Кукурудзиха. — Я її, синову смерть, виділа, — промовила спроквола. Голова її важко впала на груди, очі встромила в землю.

— Коли то сталося? — спитали тато. Голос їхній був ламкий, хриплий.

— Давно, — відповіла Кукурудзиха, не підводячи очей. — У сорок восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночі. Моя хата коло лісу недалеко… Монастирем ліс називається, корчі підповзають мало не до порога. Була мені біда з тією лісовою близькістю. Вночі — наші хлопці: бабцю, відчини. Голодні були, звошивлені. Я їм сорочки прала і нафтою голови мастила від вошви. А вдосвіта надбігала з району якась «Червона мітла» або «Чорна кішка», то ще якась холєра… та всі з автоматами, та всі люті, як пси, та один із другим ставлять мене під стінку й кричать: «Растрєляємо, суко, єслі не прізнаєшся, что бандеровцам помагаєш». А я з-під стінки… а я тую стінку, чуєте, нігтями довбаю й плачу: «Нащо розстрілювати, коли й так скажу, що деколи партизани з лісу приходять. Що ж маю робити? Прийдуть і наказують: „Бий воші, бабо, бо то більшовики“».