Єрусалим на горах
- Автор: Федорів Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вид-во гуманіт. л-ри
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Єрусалим на горах». Краткое содержание книги:
Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.
І воскреснеш колись?
Озовися, сину мій Зіновію!
Дарма. Нічна симфонія пливе крізь неї і повз неї без Зеникового сліду, і пливуть, пливуть роки у ясенових подіях, і вже посивіло її волосся, і дарма вона сидить під вільхою і волає беззвучно на цілу просторінь ночі; «Гей, Зенку мій, озовися!!!»; і дарма вона скликає птахів нічних і денних і запитує, чи не виділи вони в лісах, у ярах, на чистому полі юнака з карабіном, що пішов за Україну воювати. Може, він, птиці небесні, лежить поранений і нема кому завити йому рани? Може, впав у сибірських снігах і нема кому його підвести? Може, в тюрмах підземних сохне з голоду й нема кому подати йому скибочку хліба? Може, лежить він непогребений серед поля і круки викльовують йому очі?
У нього очі були сині…
У нього волосся було біле, як льон.
І сам він молоденький, як молодий явір.
Птахи денні і нічні мовчать; звірі нічого про Зенка не чули; вітри, що котилися світами, давно не бачили юнака, що пішов воювати за Україну. Лише Господь Бог, старезний дідуган, якому мама били поклони щоночі й шепітливими молитвами не давали йому спати, піднімав її обережно з колін і казав… і казав Господь: «Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене своїми благаннями. Їх тисячі й тисячі було, юнаків, які воювали за Україну, і серед них пам'ятаю Зеня з карабіном… так, пам'ятаю, бо, прецінь, пам'ятаю про кожну комашку, що повзає під корою струхлявілого дерева. Ти його чекай, жоно, сина свого… чекай, якщо навіть він упав від кулі в полі або ж згинув у тюрмах, або ж з'їв його голод, або ж замерз у сибірських снігах, — він повернеться. Що з того, що він умер? Він вернеться — кажу тобі. А ти чекай. Хіба не єсть твоїм призначенням чекати й сподіватися?»
Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу і зник у всесвіті, а роки пливли в ясенових подіях чередою.
То як я міг малювати її образ начорно, коли очікування її було світле?
Тато, бувало, їй колись дорікали: То ти, Докіє, винна що Зеник пішов і зник. Вічно ти співала й співала про червону калину, яку треба піднімати.
«Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба піднімати, — мама на те казали, і очі їхні зблискували вогнем. — Але ж комусь треба… бо потолочена калина, і кров з неї тече, і корінь сохне…»
Котрогось року, здається, за Хрущова, серед літа допиталася до нашої хати дебела, сувора з вигляду жінка, але вже схилена на ціпок; жінка назвалася Гафією Кукурудз із села Братишани, що по дорозі на Надвірну. Приїхала у Черчен спеціально.
— Пишетеся Ключарами? — спитала вона, сідаючи на лавку в нашому саді. Старосвітські ткані бесаги поклала на землю біля ніг і пильно озирнулася навколо.
Тоді ще жили тато; тоді ще мама були молодою; вони обоє, тато і мама, трохи недовірливо й сполохано поглядали на незнайому жінку. Мама немовби щось передчували, вони підсвідоме здогадувалися, що прихід цієї жінки є знаком, попередженням, бо аж зблідли… і тяжко було їм пережити кілька хвилин, тяжко було перебути в невідомості й тривозі, вони хотіли б чимдуж невідомості позбутися (і віддалити її хотіли на завтра, на післязавтра, на рік), бо линули до Кукурудзихи, як до рідної, припрошували до дзбанка з кислим молоком і мало не хапали жінку за руки.
Гафія Кукурудз, однак, не поспішала з головними словами, спершу обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у вас на півострові, поруч річка видзвонює, і поле пахне, і сад погойдується, шумить. Рай.
— Чи мали-сте, ґаздине, сина, що звався Зіновієм? Чи жив він у цьому раю? — врешті спитала, і, певно, проти своєї волі спитала, мала намір довше посидіти в нашому саду, нікого не тривожачи, щоб до передчуття тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста.
Було пізно.
Мама не скрикнули й не кинулися до незнайомої, лише схлипнули і аж хитнулися (а може, це земля гойднулася?), тато встигли обняти їх за плечі… обняли й заспокоїли, і мої мама посміхнулися, правда, гірко й сумно.
— Ніхто вже й не пам'ятає, нанашко, чи був на нашому обійсті рай, — промовили мама навдивовиж спокійно. І тільки вони знали, скільки цей спокій їм коштував. — І люди, сусіди тобто, і, певно, дерева в саду, і, певно, ріка наша забули, що в тому раю походжав колись хлопець, якого звали Зіновієм. Якщо б дерева про нього пам'ятали, то їх би зрубали. Так, їх би порубали, — повторили мама. — Ніби не знаєте, нанашко, чого дерева рубають? — Мама відповідали непрямо, слова їх оули схожі на ластівки, що то сідали на вориння, то раптом сполохано злітали вгору, немовби хтось цілився у них зі стрільби.
Жінка, що назвалася Гафією Кукурудз, хитала головою; я тільки тепер помітив, що вона була дуже стара: і руки в неї тряслися, тому й опиралися на ліщиновий ціпок, і велика сива голова в чорній хустині, по-старосвітському пов'язана, теж тряслася, а губи ворушились. Правда, трималася вона незалежно, погляд мала допитливий, суворий: очей ще старість не забілила.