Червоногрудка

Нам довелося зійти з потяга, не доїхавши до Гамбурга, — минулої ночі залізницю розбомбили. До міста нас відвезли вантажівками, і перед нами постала жахлива картина. Кожен другий будинок зруйновано, серед повитих димом руїн сновигають собаки, і скрізь я бачив худих, обшарпаних дітей, які дивилися на нас великими порожніми очима. Я проїздив Гамбург, коли їхав у Зеннхайм два роки тому, але тепер міста не пізнати. Тоді я думав, що Ельба — найкрасивіша річка на світі, а тепер по її каламутних хвилях пливуть уламки дощок, речі, що колись комусь належали, а хтось сказав, що вода стала отруйна — стільки в ній трупів. А ще говорили про нічні бомбардування, про те, що треба вибиратися з країни. За планом, наступного вечора я маю бути в Копенгагені, але на півночі залізницю теж бомблять.

Вибач, що так погано пишу німецькою. Як бачиш, рука у мене тремтить, але це через бомби, від яких увесь будинок двигтить. А не від страху. Чого мені тепер боятися? Звідти, де я сиджу, я можу бачити те явище, про яке багато разів чув, але не бачив жодного разу — вогняний вихор. Вогонь на тому боці порту, здається, охопив геть усе. Я бачу, вогонь охоплює і здіймає в повітря окремі дошки й цілі дахи. А море просто кипить! Видно, як з-під мостів підіймається пара. Якщо який-небудь бідолаха хотів урятуватися, стрибнувши в воду, він, мабуть, зварився живцем. Коли я прочинив вікно, то відчув, що дихати нічим — вигорів увесь кисень. І почув ревіння — ніби хтось стоїть посеред полум’я і вимагає — ще, ще, ще. Так, це страшно, жахливо, але в той же час заворожує.