Андрій Лаговський
- Автор: Крымский Агафангел Ефимович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Другого дня надвечір зазирнув до професора старший із парубків Шмідтів, Володимир. Душа в Лаговського похолонула з несподіваної зустрічі, та він себе переміг і взяв себе в руки. Поздоровкалися, як звичайно люди здоровкаються.
— Оце вже другу дипломатичну візиту роблю для мами сьогодні, — ліниво проказав Володимир, сідаючи в фотелю та запалюючи цигарку. — Перша моя візита була не до вас, а в інакше місце, і була дуже цікава. Єсть у нас давня знайома, великосвітська дама Корзова… стара розпусна баба… Бачили її? Невже не бачили? Ну, то знайте, це мати бассарабського віце-губернатора. Держить вона альфонса… платить йому добрі гроші… І той альфонс не хто, як мій давній шкільний товариш. Взяв я якось та й натякнув йому, що догадуюся, звідки в нього гроші. А він, живовидячки, все їй роздзвонив, розплескав. Тоді вона пише листа до мами, глухо повідомляє, що я, мовляв, покривдив її честь, а чим покривдив — того вона й казати не може і через те зриває з нашою сім’єю зносини. Мама — в сльози, мама — в істерику: «Чим ти її покривдив?! Іди попрохай вибачення в неї!» Я по-думав-подумав… та й поїхав до неї. Ніколи досі я в неї руку не цілував, а тепер як увійшов, так зараз узяв її шановну рученьку, чи то пак ручищу, підніс до губів, подивився на ті блудодійні пальці, якими вона лоскотала голе тіло мого товариша, та й солодко цмокнув їх… Вона — наче її хто олією по серцю помастив… Помирилися… Оце тепер приїхав іще до вас… з дуже схожою місією…
— Нащо ви мені це розказали?! — беззвучно спитався професор, дивлячися на Володимира з огидливим болем. — Ви набрехали на себе?
— Ба ні! — по-фанфаронському сказав Володимир. — Попросту хотів перед вами бути щирим. Полюбіть мене чорненького, а біленького всякий полюбить.
— За таке лицемірство мені хочеться руки вам більше не подавати!.. Ви й себе й Корзову споганили тим поцілунком, — суворо сказав Лаговський, роздратований тим фанфаронським цинізмом свого колишнього приятеля.
— Ого! — іронічно зареготавсь Володимир. — Це я чую од вас?! Од вас?.. Та чи ви забули, що ми аж надто добре знаємо один одного, бо обидва полежали в тім самім багні? Найкращий спосіб зрозуміти когось — це опинитися вкупі з ним у брудному болоті. Ви ж пам’ятаєте, мабуть, вашого любого Гейне:
Ви кажете, лицемір? Нехай воно й так. Тільки ж чи вам, вам, лицемірові од початку до кінця, од голови до п’ят, пристало отаке проти мене казати?! Ні, високошановний друже мій! Ви самі не вірите в те, що кажете, бо знаєте, що ми з вами з одного й того самого поля ягідка… тільки, що ви затуляєтеся гучними гарними поетичними фразами та фіговим і виноградним листячком, а я нічим не запинаюся та й поводжуся щиро.
— Ні! Будь-що-будь, я не зміг би поцілувати руку Корзової нізащо в світі, якби знав, що то за рука, — твердо сказав Лаговський. — Та й для кого хочете, найелементарніша етика не була б дозволила цього!
— Ба ні, Андрію Івановичу! Ви б і дуже добре знали, що то за рука, тільки ж були б собі сказали от як: «Це все неправда, що люди брешуть, а Корзова — гарна людина». Та й поцілували б були обидві їй руки, та ще й вірші б написали на тему про людський наклеп, та й силувалися б себе самого впевнити, ніби ви собі вірите… Бо на те з вас поет-ідеаліст… І Ломоносов, сам поет, не дурно каже: «А муза єсть такая девка, которую завсегда изнасильничать можно». Ви б були й направду «изнасильничали» її. Ви б написали були поетичний поклик до неї:
— Ні, Андрію Йвановичу! — фамільярно додав Володимир, плескаючи професора по плечі. — Нам нема чого в чотири очі, одному перед одним, бути римськими авгурами-дурисвітами та вдавати святу серйозність, кажімо начисто. Покопайтеся не в своїй свідомості, ба глибше: в своїй підсвідомості, in Ihrem Unterwissen — і ви побачите, що я правду кажу.
Краска сорому кинулася в обличчя Лаговському. Він хвилину подумав.
— Неправда! — запротестував він нарешті. — Коли я любив або хвалив людей, то, здається, завжди був щирий і перед самим собою, мабуть що, ніколи не брехав!
— Гарні слівця — оті: «здається», «трохи чи ні», «мабуть що» — і т. ін., — зареготавсь Володимир. — Зовсім, як вірменське par amour. Чули?
— Ні, не чув, — з неохотою буркнув професор, передчуваючи, що Володимир плесне якусь мерзоту.
66
Часом ви вияснялись для мене, Вияснявся і я вам не раз. Та, полежавши вкупі в грязюці, Ви мене розібрали, я — вас.