Гробниця
- Автор: Мосс Кейт
- Серия: Лангедокскіх трилогія #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0011-4
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гробниця». Краткое содержание книги:
Можливо, вона хоче повідомити Мередіт надзвичайну таємницю, котра змінить все її подальше життя?
Вистоявши в черзі, Анатоль купив дві чашки сидру. Як на його смак, він був занадто солодким. Леоні ж заявила, що він смакує просто чудово. І випила спочатку свою чашку, а потім і недопите Анатолем, виплюнувши випадкові кісточки в носовичок.
Правий берег річки відрізнявся від лівого. Будинків на ньому було значно менше, а ті з них, що приліпилися до схилу гори, розсипавшись поміж дерев, які спускалися майже до води, являли собою приватні помешкання — невеличкі й скромні. У них жили ремісники, слуги, крамарі, чий добробут залежав від захворювань та іпохондрії представників міського середнього класу, котрі приїздили сюди переважно з Тулузи, Перпіньяна та Бордо.
Леоні бачила пацієнтів, що сиділи в гарячій, багатій на залізо воді в купальнях, до яких вела окрема огороджена алея. Невеличкий натовп медсестер і слуг з рушниками терпляче чекав на березі.
Коли вони, на втіху Леоні, оглянули все місто, вона заявила, що втомилась, і поскаржилася, що їй тиснуть черевики. Обминувши пошту й телеграф, вони повернулися на Пляс дю Перу.
Анатоль запропонував підживитися в ресторані з південного боку площі.
— Може, тут сядемо? — спитав він, указавши палицею на єдиний вільний столик. — Чи, може, всередину зайдемо?
Між будинками дмухав легенький вітерець, немов граючись сам із собою в піжмурки. Він шурхотів по алеях і тріпотів навісами. Леоні зачудовано глянула на золотисте, червоне та брунатне осіннє листя, що його здіймав вітер, і на бляклі сонячні промені, які падали на оповиті плющем будинки.
— Сядьмо на вулиці, — відповіла вона. — Тут так гарно. Просто прекрасно.
Анатоль усміхнувся.
— Мабуть, це саме той вітер, який на півдні Франції називається «серс», — задумливо сказав він, сідаючи навпроти сестри. — Здається, він дме з північного заходу, з боку гір, як твердить Ізольда, на відміну від південно-східного вітру з Середземного моря. — Із цими словами він витрусив свою серветку. — Чи, може, це містраль?
Леоні стенула плечима.
Анатоль замовив для обох макарони по-домашньому, тарілку помідорів та кружальце місцевого козячого сиру, приправленого медом і мигдалем, а також глечик червоного вина.
Леоні відламала шматочок хліба й укинула його в рот.
— Сьогодні вранці я була в бібліотеці, — почала вона. — Там дуже цікаві книжки, мушу тобі сказати. Я взагалі дивуюся, що ти вчора ввечері був з нами в компанії, а не застряг у бібліотеці.
Карі очі Анатоля заблищали цікавістю.
— Ти про що?
— Та тільки про те, що там досить цікавих книжок, аби надовго тебе зайняти, а також про те, що ти примудрився серед такої кількості книг знайти саме монографію мосьє Беяра. Це мене дивує. — Леоні хитро примружила очі. — Чому ти вибрав саме її, га?
— Та просто так, — відповів Анатоль, покручуючи кінчик вуса.
Відчувши нещирість у його голосі, Леоні відклала виделку.
— Коли ми вже про це заговорили, то мені також дивно, що ти взагалі не згадав про збірку, коли зайшов до мене перед вечерею.
— Про яку збірку?
— Про збірку творів художньої літератури, це по-перше. — Леоні втупилася в обличчя брата, стежачи за його реакцією. — А по-друге, про книги з окультизму ти теж мені нічого не сказав. А деякі з них, між іншим, є дуже рідкісними виданнями.
Анатоль відповів не відразу.
— Ну, ти ж раніше не раз докоряла мені тим, що я втомлюю тебе розмовами про антикварні книжки, — нарешті сказав він. — І тому вчора я просто не хотів набридати тобі, от і все.
Леоні розсміялася.
— На Бога, Анатолю, що з тобою? Ти що, не пам’ятаєш? Ти ж сам колись казав мені, що багато з цих книжок уважаються шкідливими та непристойними. Навіть за паризькими мірками. І в цьому маєтку вони виглядають якось не надто доречно, тобі не здається? І тому мені дуже давно, що ти вчора нічого про них не сказав…
Анатоль неквапливо видобув цигарку.
— Нумо, кажи! — настійливо вимагала Леоні.
— А що казати?
— Можеш почати з пояснення: чому ти приховуєш від мене свою зацікавленість? Удаєш, що тобі байдуже до цього? — Леоні віддихалась. — І чому в нашого дядька виявилась така велика збірка цих книжок? Тітка Ізольда нічого про це не сказала.