Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
Tag Funfundzvanzig
Сосновка була ґрунтовно зірвана батьківською пильністю, яка загострилася, фактом багатолюдної неділі й забудькуватим Альхеном, котрий за звичкою приперся на старе місце. Мені не лишалося нічого, крім 40 хвилин балачок із Максом, а потім теж за звичкою психувала на своїх двох дошках. Абсолютно не почувалася нещасною. Життя так ніжно обійняло мене днями, що я неначе почала прилучатися до стандартних людських мас… Боже ж мій, Адора навіть навчилася сміятися!
Я дивилася крізь темні окуляри на ясно-зелене небо, на політ салатної чайки, крізь бухання в навушниках (навіть музику змінили) я слухала чарівний ритм моря піді мною, вигуки пляжників, кавовий шурхіт гальки.
А потім я побачила щось іще. Зелене сонце на мить засліпило мене, і, очікуючи поки відсунеться біляста завіса, я могла розрізнити лише витончений граціозний силует, що стояв на протилежному кінці пірсу, біля поруччя. І по мірі того, як біла картинка наповнювалася фарбами — поступово набувала обрисів маленької, неземної істоти зі шкірою, мов пелюстки магнолії, у величезному солом'яному капелюсі, з чорним хвилястим волоссям до пліч, у ніжному купальнику барви кульбаби.
Я підвелася на лікті, скинула окуляри й почала безсоромно розглядати її, а серце моє вже відстукувало збуджене «мам-ба, мам-ба, мам-ба». І по тому я рвучко підхопилася, на ходу застібнула ліфчик від купальника та помчала до неї вузькою кроквою і з життєрадісним криком кинулася обіймати мою чарівну чорнокосу Полінку з Дніпродзержинська. Вона вищала від захвату, так, що Альхен вдавився бананом, дивлячись на нас. І його мета вочевидь перетнулася з моєю. Я заберу дівчисько собі й хоч один-єдиний раз покажу мерзотникові, що теж дещо вмію.
Вона приїхала вчора. Невимовно щаслива, що знову тут. Торік вдалося приїхати тільки 7 липня, тобто наступного дня по нашому від’їзді.
— У тебе такий гарний вигляд! — сказала я їй, моїй однолітці, яка два роки тому, в блакитному 1993-му, була такою собі кощавою, смаглявою дитинкою без талії, без місячних і без жодних інших статевих ознак.
Полінка ніяково знизала плечима й нахилила голову так, що лискуче чорне пасмо майже цілком закрило обличчя. Звичайно, вона знає! Де ж це моє далеке, неповернуте почуття, коли виходиш уперше на пляж у своєму новому дорослому тілі, й власна краса, досконалість і ніжність форм начебто підносять тебе над землею?
Ми прогулялися до воріт «України», зморщили носики перед Максом, потім назад до «соборика» й повз Гепарда… І тут ось вона сказала:
— Я ж іще з дядьком Сашком не привіталася!
Дядько Сашко на її сакурове вітання відповів неетичним компліментом із приводу її сформованості, а потім ми пішли купатися.
Поленька зворушливо попросила мене постерегти її в кабінці, щоб хтось, не доведи, Боже не нагодився та не побачив, як вона переодягається. Я заникувато погодилась. І якось так вийшло, що попри всі мої хитрування повернутися спиною до орхідеї не виходило. Я стояла, весь час неприродно вигнута, невлад відповідаючи на її бурхливу промову. Мушу зізнатися вам: щось неконтрольоване набубнявіло духмяною рожевою піною в моїй душеньці, яка схвилювалась, і мої очі мимоволі звузилися, як буває від надлишку почуттів травневого вечора, коли між квітучого бузку та зірок заливаються солов’ї.
Поки Клеопатра охороняла вже мене, я була дійсно зворушена цим великооким обличчям, яке, до мого смиренного захвату, було повернене аж ніяк не в бік жовтого урвища. І ще, мені здається, що її, таку безневинну (що так фатально легко виправити), вразила така подробиця, як руде серденько на оголеному мною інтимному місці.
Полінка плавала в гумовій шапочці під церберівським оком своєї міцно збитої фіолетовокосої бабусі, яка, поза сумнівом, була дуже розумною жінкою, бо виразно відчувала присутність якогось перевертня-спокусника, але все-таки недостатньо досвідчена, щоб з’ясувати: ним є руда подруга ранніх Полінчиних літ, чиї безсумнівна цнотливість та інфантильність, як і годиться в її віці, витікають (усього-на-всього) з суворості й поважності тата, якого, напевне, десь глибоко в душі побоювалась і вона сама.
Полінка тим часом дуже довго розповідала про свою школу (з математичним ухилом) і про те, «що вони там витворяють», а я, насторожена й здивована, відчувала, як відходять від неї ті самі флюїди, що безпомилково потрапляють у потрібні заглибини моєї підсвідомості — як це звичайно трапляється під час знайомства двох самотніх створінь чоловічої та жіночої статі з суміжними інтересами й у одній віковій групі.
Правда, буває ж таке, Альхене?