Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
— Що?
Він посміхнувся:
— Тепер ми вільні й можемо знову починати…
— Що починати?
Віра поставила переді мною каву:
— Ти говорила колись про танець живота. Пам’ятаєш? Ти ж нам покажеш, правда?
— І що буде?
— Придумай… — лагідно мовив Альхен.
— Щось не віриться, — буркнула я, приймаючи з Віриних рук величезний, соковитий, як ця сієста, персик, і тої ж миті над червоним поруччям забіліла татусева панамка. Але я, горда й безстрашна, вп’ялася зубами в заборонений плід (ви ж пам’ятаєте, що з рук сторонніх приймати харчові продукти — не можна!). І лише коли він весь — бородатий і готовий до бою, стояв по той бік тенту, рука Альхена сповзла з моєї спини, залишаючи віч-на-віч із батьком.
Список порушень був значним — харчові продукти — це раз, перебування на забороненій території — це два; знаходження в безпосередній близькості від that one — три; несанкціоноване віддалення від гальчастого пляжу — чотири.
І взагалі, вдома лежить цілий кульок з чудовими зеленими персиками, купленими задешево в «Мараті», чому я їх не їм?
Загалом, читач здогадався, що жилося мені того вечора не дуже спокійно.
Tag Vierunddriezig (день тридцять четвертий)
Повнота життя була максимальна. Я знову жила! Мій мозок, який регенерувався, пропонував зовсім нове бачення всієї моєї імрайської проблеми. Він глузував з мого хтивого, цинічного й на крихту не закоханого біса, він посилав імпульси в мою спину, що трималась на диво прямо, й зупиняв метушливі, незугарні рухи рук і ніг, від чого я, манірно походжаючи, почувалася немовби в новій шкірі. Мені відкривалися дедалі нові шляхи втечі.
Як, наприклад, ось цей:
Я, новоявлений агент 007, смаглява Adora в поверненому козирком назад блейзері захисних кольорів, у лиховісних темних окулярах (близнюках альхенських), у своєму агресивному цільному купальнику, переборюю немислимі перешкоди, деруся на шорсткий, мов наждак, бетон, ковзаю по обліплених водоростями валунах, пірнаю під «доріжки» з червоних і білих буїв — і виявляюся на вузькому, але надзвичайно фешенебельному пляжі санаторію «Сосновий Бір». Отут відпочивають круті нафтовики. Стоять пластикові шезлонги й смугасті парасольки. На мене всі дивляться зі схваленням — адже я маю вигляд, як у юної фотомоделі. І я граціозно спускаюсь до води (а проникла я туди через двометрову бетонну огорожу), пливу далі, потім видряпуюся на стрімку сонячну скелю й лізу — вдих і видих, камінь за каменем, нога за рукою. Я піднімаюся вище й вище, і дихання волі дедалі глибшає. І потім, мружачись від захвату, я завмерла, розіп'ята на шорсткому камінні, й легкий вітерець обдував моє обличчя. Звідси, приблизно з 15-метрової висоти, я бачила пляж урядової вілли — просто за рогом. Там був квадратний мармуровий басейн і пальми в діжках. Я жила. Я жила для себе, і я любила теж якось по-новому. Я любила його теж для себе…
Коли я повернулася зі своєї 2-годинної ранкової прогулянки, Гепард був уже на місці, успішно позбавляючи отрути ряд татусевих висловлювань. Після вчорашнього ми, загалом (ніхто точно не знав), були начебто ще посварені.
Пішла в кабінку.
— Знаєш, де я була?
— Ні.
— Там, аж там, за «Маратом», за канатною дорогою, в «Сосновці», точніше, навіть за нею. Знаєш, — я нахилилася до його обличчя, поставила коліно на червоний рушник, — там дійсно інший вимір. Там тільки море, скелі, сонце й більше нічого… Уявляєш? Я тільки звідтіля — там така малесенька, відірвана від реальності бухточка, і, головне, — кивок у бік поруччя, під яким батько придумував новий лайливий вислів, — мене не було понад 2 години. І подумай, що заважає мені знову піти туди — зустріти тебе там, скажімо, біля канатної дороги в «Україні», а потім…
Він обережно підвівся, переймаючись змістом сказаного, вочевидь не в змозі знайти нічого божевільного й неможливого в цьому зухвалому плані.
— Одна зачіпка, — сказав він по паузі. — Твій тато може помітити нашу одночасну відсутність, і навіть якщо ми повернемося з різницею в півгодини — все одно це матиме підозрілий вигляд.
— Тоді взагалі вранці не з’являйся на пляжі — зустрінемося просто в «Україні».
Він знизав плечима, і я побачила, як у його зіницях відбилися сонячні скелі.
— Мені подобаються твої брови, — сказала я.
— Виходить, завтра, еге ж? — весело шепнув він, дивлячись на далекий білий трикутник канатної дороги в «Мараті».
— Раночком. Тоді в них ще кран не працює.
— Іди, йди поплавай, а я подивлюся на тебе. Іди, бо влетить завчасно.