Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі
- Автор: Сюецінь Цао
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-637-751-0
- Переводчик: Виктор Степанович Бойко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі». Краткое содержание книги:
У кожного народу є літературний твір, який з найбільшою повнотою відтворює особливості та своєрідність національного життя і національного характеру. В китайській літературі таким всеохоплюючим енциклопедичним твором став роман письменника Цао Сюеціня (1724—1764).
«Сон у червоному теремі» — епічна розповідь про життєві події і долю кількох поколінь великої аристократичної сім’ї, про її злет і падіння.
«Сон у червоному теремі» — епічна розповідь про життєві події і долю кількох поколінь великої аристократичної сім’ї, про її злет і падіння.
Перейти на страницу:
Діва юна — в руці невелика садова мотика, —
Саме в неї без подруг якраз сліз невтішних пора,
А упавши на стебла зів’ялі, гіркі її сльози
Ніби в крапельки крові на них обертаються враз...
...А зозулі мовчать. Чом кувати вони перестали?
Бо на заході сонце. Минув день. І вечір навкіл.
І мені, певно, час цю садову мотику забрати
Й, повернувшись у дім, зачинити вже двері важкі.
Синій відблиск світильник накине на стіни безмовні,
Всі, що мешкають в домі, відійдуть в цю пору до сну,
Дощ холодний почнеться й до мене постука у шибку,
Ковдра змерзне, звичайно ж, а в холоді я чи засну?
І подумаю я перед сном: дивовижно, химерно,
Ну, чому це життя озивається болем в мені?
Так, весну я люблю. Але й інше чуття теж можливе,
І докори тоді я пошлю цій прекрасній весні.
Так, весну я люблю. Мені втішний прихід її скорий.
Так, весну я корю, — адже скоро й відходить вона.
Як надійде, — усе зрозуміло, не треба пояснень,
А мине тишком-нишком — і сум: чи була ж та весна?
Вчора за огорожею в ніч пісня тужно звучала,
І була в ній скорбота безмежна, втішай не втішай.
Душу хто виливав? Може, птах таємничий у темінь?
Як не птах, — то напевно вже юної квітки душа.
Душу птаха і квітки — не втямити і не почути,
І до наших сердець не доходить їх трепетний спів.
Через те що в птахів слів людських, звісно, бути не може,
А квітки соромливі, що начеб цураються слів...
Так хотіла б я в день цей крилатою стати, як птиця
І за квіткою линути вслід за небесну межу!
Я не знаю, де там ввись здіймається пагорб духмяний?
Але мати б в житті таку долю свою, не чужу!
Хай жалобної миті кістки мої в міх у парчевий
Покладуть і в землі заховають од хаосу днів,
Непорочною вийшла, в цей світ повернуся такою ж,
Бруд не мій, та й у смороді кубел не бути мені!
Нині квітам віддам в день кончини я шану останню,
Ворожити собі?.. День фатальний мій не обмине,
Я ховаю квітки... І дотепника зайве звертання,
Адже хтось і колись поховає у тиші й мене...
Подивіться: весна вже минає, і цвіт облітає,
Так в житті: за цвітінням і старості, й смерті пора.
Все трапляється раптом: і юність яскрава розтане, —
Чи людина, чи квітка — а рано чи пізно, — вмира!
Перейти на страницу: