Екзорцист

— Усе гаразд, — лагідно примовляв він, — усе гаразд…

— Ні, її заберуть… від мене, — ридала Кріс. — Її посадять… посадять…

— Усе гаразд.

Каррас поклав Кріс на диван і допоміг їй лягти там на повен зріст, а сам сів скраєчку, узявши її за руку. У голові нестямно літали думки. Про Кіндермена. Про Деннінґза. Ридання Кріс. Нереальність усього цього.

— Гаразд… усе гаразд… не переживайте… усе буде добре…

Невдовзі ридання стихли, і він допоміг їй сісти. Приніс їй воду й пачку паперових серветок, що їх знайшов на поличці за баром, а тоді сів біля неї.

— Ой, я така рада, — вимовила Кріс, сякаючись і шморгаючи носом.

— Ви раді?

— Ага, рада, що більше не тримаю це в собі.

— О, ну, так… так… так, це добре.

І єзуїт знову відчув на своїх плечах важкий тягар. «Нічого! Нічого більше не кажи!» — спробував він сам себе застерегти, але натомість лагідно спитав у Кріс:

— Хочете розповісти ще щось?

Кріс мовчки кивнула, а тоді ледь чутно вимовила:

— Так. Так, хочу. — Вона витерла очі й почала розповідати судомно й уривчасто про Кіндермена, про вузенькі смужки паперу, видерті зі сторінок книжки про чаклунство, і про її переконаність у тому, що Деннінґз був у Реґаниній спальні того вечора, коли помер. Про аномально потужну силу Реґани й про те, що Кріс бачила, на її думку, особу Деннінґза з головою, скрученою назад. Закінчивши, вона спустошено чекала, як на все це відреагує Каррас, і коли він уже збирався сказати, що про це думає, то подивився в її очі та на благальний вираз обличчя й натомість сказав:

— Ви ж не можете бути справді впевненою в тім, що це скоїла вона.

— А як же тоді голова Берка, скручена цілком назад? І те, що він казав?

— Ви ж і самі боляче вдарилися об стіну, — озвався Каррас. — Ви теж були в стані шоку. Вам це все уявилося.

Не відводячи від Карраса своїх помертвілих очей, Кріс тихенько вимовила:

— Ні. Берк мені сказав, що це скоїла вона. Вона виштовхнула його з вікна й убила.

Якусь мить священик ошелешено дивився на неї порожніми очима, а тоді опанував себе.

— Ваша донька психічно неврівноважена, — сказав він, — тому її словам не можна вірити.

Кріс опустила голову й похитала нею.

— Я не знаю, — ледь чутно прошепотіла вона. — Не знаю, чи роблю все правильно. Але я гадаю, що це скоїла вона, а отже, вона може вбити ще когось. Не знаю. — Вона знову звела на Карраса сповнений безнадії порожній погляд і хрипко прошепотіла йому: — Що ж мені робити?

У Карраса все опустилося всередині. Тягар, що тиснув йому на плечі, перетворився на бетонний розчин, що гуснув і прибирав обрисів його спини.

— Те, що мали зробити, ви вже зробили, — сказав він. — Ви все комусь розповіли, Кріс. Розповіли мені. Тож тепер залиште мені вирішувати, що тут найліпше зробити. Ви на це погодитеся? Будь ласка, залиште все мені.

Витираючи очі рукою, Кріс кивнула й сказала:

— Ага. Ну так, звичайно. Так буде найліпше. — Силувано всміхнувшись, вона додала слабеньким голосом: — Дякую, отче. Дуже вам дякую.