Проблема трьох тіл

Ван Мяо раптом помітив Сонце. Але його диск з'явився не з того краю неба, звідки пробивалися перші промені сходу, а з протилежного, який залишався ще зовсім темним.

Сонце виявилося величезним — піднявшись наполовину, воно вже займало третину всього небосхилу. Ван Мяо відчув, як пришвидшено почало битися його серце — настільки величезні розміри світила не віщували нічого до-брого. Але озирнувшись, Ван Мяо побачив, що старий й далі спокійно грає на скрипці, а його срібляста шевелюра блищить у променях Сонця, подібно до розплавленого металу.

Сонячний диск був такого самого сріблястого кольору, що й волосся скрипаля. Він висвітлював землю тьмяним білим світлом, але Ван Мяо не відчував ніякого тепла від цього світіння. Сонце повністю зійшло над горизонтом, і Ван Мяо розгледів на гігантському срібному диску щось, що віддалено нагадувало деревні волокна — гірські хребти.

Ван Мяо зрозумів, що цей диск не випромінює світла. Він усього лише відбиває промені справжнього Сонця, яке в цей момент було на протилежному боці неба, за лінією горизонту. Гігант, який здійнявся, був не Сонцем, а Місяцем! Гігантський Місяць переміщався небом зі швидкістю, видимою неозброєним оком. Під час свого переміщення небокраєм він встиг перетворитися з повного місяця на молодий півмісяць. Заспокійливі звуки скрипки старого, що розносилися в прохолоді світанкового повітря, наводили на думку, що велична картина Всесвіту і є ніщо інше, як застигла, матеріалізована музика. Ван Мяо був зачарований красою моменту.

Гігантського півмісяця тепер торкнулися світанкові промені, і він спалахнув золотом. Коли над горизонтом залишилися тільки два світлі роги, Ван Мяо уявив собі велетенського розлюченого бика, що мчить до Сонця.

— Дорогий Копернику, відпочиньте трохи, — підняв голову старий, тільки-но гігантський Місяць щез із небосхилу. — Ви насолодитеся Моцартом, а я зароблю собі на обід.

— Якщо я не помиляюся... — Ван Мяо придивився до зморшкуватого обличчя. Зморшки, які вкривали його, були глибокими і плавно звивалися, немов прагнули до якоїсь гармонії.

— Ви не помилилися. Я — Ейнштейн, жалюгідна людина, сповнена віри в Бога, хоча й покинута ним.

— А яка природа гігантського Місяця? Я не бачив його жодного разу в попередні рази.

— Він просто охолов уже.

— Що?

— Гігантський Місяць. Коли я був дитиною, він був іще гарячим. Коли він перебував у зеніті, я міг спостерігати червоне світіння на центральних рівнинах. Але тепер він уже охолов... Хіба ви не чули про Великий розрив?

— Ні. А що це?

Ейнштейн зітхнув і похитав головою.