Сповідь суперниці

Я не зносила Бертраду. Зарозуміла, підступна, в’їдлива. Я знала її ще дитиною і пізніше, вже дорослою, але такою само лицемірною і хитрою. Але в неї було становище, якого рідко вдавалося досягти позашлюбній доньці, — тут я не могла не віддати данини її розуму та здібностям до інтриг. Принаймні, батько розбещував її, моя пані Матильда довіряла їй, а Едгар вирішив зробити її своєю дружиною. Не знаю, чи варто було відкривати Едгару очі на те, чим насправді була його наречена? Я вирішила нічого не говорити. Адже шлюб із нею ніс йому чималий зиск і пошану, а вже одне це варте було того, аби прагнути цього шлюбу. Що ж до вад самої Бертради… Що ж, Едгарові ще доведеться пізнати її і навчитися вгамовувати. Адже врешті-решт, верховенство в шлюбі завжди залишається за чоловіком.

Невдовзі в Норідж почали прибувати гості. Напевне, з часів датських королів це стародавнє місто не відвідувало стільки знаті. Прибули брати нареченої, графи Глочестер і Корнуолл із дружинами, граф Стефан Мортен, графи Лестер, Честер і Екзетер, єпископи Тетфордський, Ілійський і Лінкольнський, навіть абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса поквапився прибути на поклін до Едгара, забувши старі образи. Сама ж наречена висадилася в Ярмуті, де відпочивала після переїзду морем. Що до мене, то мені було дивно, що вона не поспішає зустрітися з нареченим. І яким нареченим!

Я вже давно не згадувала своїх наївних сподівань на те, що Едгар стане моїм чоловіком. Це було, коли він тільки приїхав, і я побачила, наскільки він схожий на мого бідного Етельстана. Тільки ще вродливіший. Щоправда, Едгар відразу дав мені зрозуміти неможливість цього. І якщо я й засмутилася, то в цьому винне тільки моє дурне серце. Але я завжди пишалася своєю волею і незабаром силоміць загасила почуття, що ледь жевріло. Я стала для Едгара, як він і хотів, другом, підтримкою, сестрою. Ніколи й не думала, що з якимось чоловіком мене пов’яжуть такі довірчі й чисті стосунки. Так, Едгар воістину став мені братом. Колись у мене й справді був брат, Гай, але ніколи я не відчувала з ним такої теплоти і взаєморозуміння, як із Едгаром. І я воліла не думати про близьку розлуку.

Коли напередодні вінчання прийшла звістка, що Бертрада прибула в абатство Святої Елізабет, що поблизу Норіджа, я, заклопотана святковими приготуваннями, не надала цьому значення. З морського узбережжя саме доправили тридцять барил свіжих устриць, і встановили їх у битий лід. Двадцять два баранячі тулуби засмажили на великих рожнах. Було й три бики, десять оленячих туш, безліч шинки, ковбас, дичини, домашньої птиці, кроликів, ще й три павичі, яких я звеліла начинити сухими фруктами і внести в залу на срібних тарелях із усім барвистим оперенням. І це не кажучи про рибу: форель, міногу, лососину, тріску, чудових в’юнів. Були й овочі: зелений горошок, редиска, варений буряк, салат, цибуля, цілі гори зелені. Пекарі працювали не покладаючи рук, щоб випекти чудовий білий хліб; масла й меду мало бути вдосталь, як і безлічі сортів сиру. А ще вафель, бісквітів, зварених в цукрі фіалок, кілька фруктових пирогів, які мали подавати з кремом і марципанами.