Сповідь суперниці

І тоді я завела мову про те, що, як я знала, для Гіти завжди залишалося важливим, — про честь її роду. Кохання, сказала я, робить людину нерозсудливою, але навіть тоді вона повинна пам’ятати про свою гордість. Хоча б для того, щоб не впасти в очах свого обранця.

— Твоє горде ім’я дісталося тобі від великого предка незаплямованим і в ореолі слави, і що б ти не робила, ти не повинна спотикатися. А зараз будь-які брудні вуста можуть кинути вслід онуці Херварда Вейка: «Повія!»

Гіта здригнулась і затулила обличчя долонями. Потім гнівно глянула на мене.

— Ніхто не посміє називати мене так! Поки я з Едгаром.

— Не обдурюй себе, Гіто. Едгар не зможе затулити роти всім у Норфолку. Звісно, він багатий і вельможний, він прагне оберігати тебе, але скоро приїде та, яка має на нього законне право — донька короля. Невже ти вважаєш, що й перед нею Едгар заступиться за тебе? Невже сваритиметься з нею і її батьком-королем через твої пестощі? Всім відомо, як високо злетів хрестоносець Едгар, люди кажуть, йому відкрито шлях до графського титулу. І якщо ти виявишся перешкодою на шляху до цього сходження, чи схоче він позбутися всього цього заради легкодоступної саксонської дівчини?

Вона вислухала мене, і її обличчя стало тужливим, як осінні сутінки. Коли ж вона заговорила, голос був хрипкий:

— Ніхто не сміє говорити мені таке. Але, боюся, ти не далеко пішла від істини, Отіл. Кинувшись у обійми Едгара, я примусила себе забути багато про що. І ось з’являєшся ти… Навіть не знаю, звідки в тобі таке прозріння — в тобі, тихій монастирській дівчинці. Може, це з небес? Пам’ятаєш, як ти відчула, що я більше не повернуся в Святу Хільду? Що ти напророкуєш мені зараз?

Я її не розуміла. Відповіла, що сказала вже достатньо.

Гіта кивнула. Потім очі її зблиснули.

— Проте я готова боротися за себе, Отіл. І знаєш, на що я сподіваюся? Що дає мені сили зносити моє — що вже там казати — ганебне становище? Це Едгарове кохання. Я не можу цього пояснити, але ні в чому я не впевнена так, як у тому, що він мене кохає. І це додає мені сили. Знаєш, Отіл, є стара англійська приказка: «Можеш узяти — бери!» І я хочу спробувати відібрати Едгара Армстронга у Бертради Нормандської.

Я навіть упустила шаль, в яку загорталася. Поки підіймала її, змогла опанувати себе. Заговорила спокійно:

— Я вірю в дива, Гіто. Сумніватися в них означає ставити під сумнів саме Писання. Проте в що я ніколи не повірю, — це в можливість задуманого тобою.

Але вона раптом розсміялася безнадійним божевільним сміхом.

— А я сподівалася, що ти поблагословиш мене. Бо як інакше я зможу повернути добре ім’я, як не повінчавшись зі своїм коханцем?

— Ти можеш повернути все — мир, спокій душі й надію на вічний порятунок, якщо покинеш його і… і повернешся назад у обитель. Стіни Святої Хільди захистять тебе від світу, від лихослів’я. А Едгар Армстронг ніколи не порушить клятви, яку дав перед вівтарем у присутності короля й двору. Хоча б для того, щоб зберегти свою честь, якщо вже він відняв у тебе твою.