Вокзал на вулиці Відчаю
- Автор: М'євіль Чайна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Богдан
- ISBN: 978-966-10-5932-9
- Переводчик: Дар'я Беззадіна
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вокзал на вулиці Відчаю». Краткое содержание книги:
Вони вриваються у сни й свідомість містян, полюючи на них і випиваючи їхню пам’ять дотла. Навколо цих літаючих почвар зав’язуються події, що переростають у криваву драму з багатьма дійовими особами.
Тут і вчений-винахідник двигуна кризової енергії зі своєю коханою хепрі (напівлюдиною-напівкомахою), тут і могутній бос злочинного синдикату, тут і представники корумпованого уряду, тут і повітряні мисливці ґаруди (напівлюди-напівптахи), тут і конструкти (щось подібне до біороботів), тут і Пороблені — організми, хірургічним способом зліплені з різних видів живих створінь. Є також водяники, какти, вірми... А між ними всіма, у різних вимірах, мандрує жахливий павук Ткач — уособлення неземної сили і мислення. Пригодницький, динамічний, фантасмагоричний сюжет роману цілком захоплює уяву читача, а деколи навіть викликає сльозу...
— Тут мілко, — сказала з-за спини Дерхан.
Айзек став у холодне грузьке багно каналізації. Воно сягало колін. Він посунув уперед, намагаючись не думати про сморід, який здіймався, коли грязюка хлюпала по ногах. Айзек побрів нудотним бульйоном з екскрементів до підвищення з іншого боку.
Коли наблизився, нерухомий мешканець затемненого простору тихо загудів і підняв своє понівечене тіло настільки прямо, як тільки міг. Він ледь поміщався там.
Айзек сів поруч, струсив із ніг грязюку та повернувся до конструкта з наполегливим, пожадливим виразом обличчя.
— Отже, — промовив він. — Скажи мені, що ти знаєш. Скажи, чому ти мене попередив? Скажи, що відбувається?
Конструкт-прибиральник зашипів.
Розділ тридцять п’ятий
Яґарек чекав у сирому цегляному підвалі біля станції «Траука».
Він гриз окраєць хліба й шмат м’яса, мовчки випрохані в м’ясника. Не знімаючи каптура, він просто випростав з-під плаща тремтячу руку, й туди поклали трохи їжі. Відтак почовгав геть — поли плаща і якесь ганчір’я закривали його покручені ноги — неквапною ступою старого, змореного чоловіка.
Ховатися під машкарою людини було набагато легше, аніж видавати із себе не скаліченого й крилатого ґаруду.
Він стояв і чекав у темряві там, де Лемюель його залишив. З прихистку пітьми він спостерігав за вервечками прихожан біля церкви годинникових богів. Це була облупана хатка, фасад якої усе ще прикрашали рекламні слогани меблевого магазину, що тут колись працював. Над дверима висів якийсь хитрий мідний хронометр, де кожна цифра перепліталася з символом відповідного бога.
Яґареку була відома ця релігія, в Шанкелі її ревно сповідувало чимало людей. Він бував у їхніх храмах, коли разом зі своєю крилатою ватагою прибував до міста торгувати. Давно, за роки до його злочину.
Годинник пробамкав першу. Крізь побиті вікна долинало тужне голосіння — гімн Саншада, сонячного бога. Його співали з більшим запалом, аніж у Шанкелі, хоча й не так вправно. Менше трьох десятків літ минуло з того часу, як релігія перетнула Пісне Море. Вочевидь, тонкощі її загубилися десь у водах між Шанкелем і Миршоком.
Вуха досвідченого мисливця вловили наближення до його схованки знайомих кроків. Він швидко доїв нехитру поживу й став чекати.
В обрамленні виходу з тінистого прихистку з’явився Лемюель. У світлій плямі над його плечима метушилися перехожі.
— Яґу, — прошепотів він, сліпо вглядаючись у брудний закапелок.
Ґаруда почовгав на світло. Лемюель притяг дві сумки з одягом та їжею.
— Ходімо, — тихо промовив він. — Вертаємося до наших.
Вони знову простували назад закрученими вуличками Морокраю. Була черепота, день закупів, і деінде в місті, певно, юрмилася людська гуща. Проте в Морокраї крамниці стояли бідні й занедбані. Ті з місцевих, для яких черепота була вихідним днем, сунули до Сірої Пустки чи ринку в Драглистій Дірі. З огляду на це — свідків було небагато.
Яґарек наддав ходи, шкандибаючи обмотаними ногами, щоб зрівнятися із Лемюелем. Вони, не виходячи з тіні надземних колій, крокували на південний схід, у напрямку Сиріаку.
«Так я й прийшов у це місто, — подумав Яґарек, — під великими залізними путівцями потягів».
Вони пройшли під цегляними арками до тісного закамарку, оточеного з трьох боків глухими цегляними стінами. Патьоки брудної дощової води стікали по них униз і неслися далі бетонними жолобами до великої, завбільшки з людину, решітки посередині двору.
З іншого, південного боку, дворик виходив на брудний провулок. Перед ним розпадався ґрунт. Сиріак безрадісно осідав у глині. Яґарек глянув на благенькі покороблені дахи й укритий мохом шифер, химерні візерунки цегли й забуті перекособочені флюгери.
Лемюель роззирнувся, чи нема зайвих очей, і потягнув решітку на себе. До них умить потяглися щупальці задушливого газу. Від спеки стояв густий сморід. Лемюель віддав свої сумки Яґарекові й витяг з-за пояса зарядженого пістоля. Яґарек мовчки поглянув на нього з-під каптура.
Лемюель вимучено усміхнувся.
— Пройшовся по своїх боржниках. Зібрав дечого.
Він помахав пістолетом для наочності. Потім перевірив, чи є порох, і зважив у руці. Попорпавшись у сумці, витяг звідти каганець, засвітив його та підняв лівою рукою.
— Не відставай, — промовив. — Нашорош вуха. Рухайся хутко. Частіше озирайся.
З тим Лемюель із Яґареком почали спуск у багно та сутінь.
У теплій густій імлі губився час. Навколо чулося хлюпотіння, квапливі кроки. Якогось разу з тунелю поряд з їхнім пролунав моторошний регіт. Двічі Лемюель різко повертався, наставляючи каганець і дуло пістоля на брудну калюжку, де мить тому щось було. Стріляти не довелося.
— Уявляєш, як нам пощастило? — по-змовницьки зашепотів Лемюель. Його голос повільно колихався в спертому повітрі. — Не знаю, чи навмисно, але Ткач лишив нас у найбезпечнішому місці в усьому Новому Кробузоні.
Його голос залунав різкіше, чи то від натуги, чи то від огиди.
— Морокрай — це справжнє тихе болото. Їсти нема чого, тавматургічних залишків не знайти, немає і великих приміщень, де може розміститися цілий виводок... Народу тут небагато.
На мить він замовчав, потім продовжив:
— От, до прикладу, каналізація Борсукової Драговини. Усі сумнівні відходи з лабораторій та після експериментів накопичувалися роками, породивши сонми найдивовижнішої звірини. Щурів завбільшки зі свиней, що балакають різними мовами. Карликових крокодилів, чий пра-пра-пра-пра-дід колись утік із зоопарку. Гібридів усякої масті.
Візьмемо Велике Кільце чи Ліньфорд. Вони ж стоять на цілих пластах старих забудов. Ті за сотні років просіли в болото, а згори поналіплювали нових. Бруківка трималася купи лише сто п’ятдесят років. Каналізація просочувалася в старі підвали й спальні. Такі от тунелі, як цей, ведуть до затонулих вулиць. Деінде навіть дорожні знаки трапляються. Зогнилі хати під цегляним небом. Лайно тече по каналах, тече крізь вікна і двері.
Отут і живуть підпільні банди. Колись були людьми, чи їхні батьки були, однак задовго тут прожили. Не такі вже й милі ці створіння...
Він кахикнув і сплюнув у плинну твань під ногами.
— І все ж, ці бандюки краще, ніж ґули чи трау.
Він невесело засміявся. Яґарек не розумів, чи він з нього кепкує, чи говорить серйозно.
Лемюель затих. Якісь декілька хвилин звучало лише хлюпання багнистої твані під ногами. Потім Яґарек почув голоси. Він закляк і вчепився Лемюелеві в сорочку, але за мить упізнав у них Айзековий з Дерхан.
Скидалося на те, ніби фекальні води несли зі собою світло з-за рогу.
Яґарек з Лемюелем, скоцюрбившись і лаючись від натуги, петлювали звивистими цегляними тунелями й урешті повернули до крихітної кімнатки під самим серцем Морокраю.
Айзек з Дерхан горлали одне на одного. Айзек побачив через плече Дерхан Яґарека з Лемюелем і простягнув до них руки.
— Чорти б вас драли, нарешті!
Він покрокував до них повз Дерхан. Яґарек простягнув йому сумку з їжею, але той не взяв.
— Леме, Яґу, — промовив він стурбовано, — треба вирушати звідси негайно.
— Так, зачекай... — почав було Лемюель, проте Айзек перебив:
— Послухай-бо, чорт забирай! — гаркнув Айзек. — Зі мною говорив конструкт.
Лемюель так і стояв, безгучно зіпаючи. Якусь хвилину всі мовчали.
— Ясно? — продовжив Айзек. — У нього є інтелект, це розумна істота. Плітки про КІ не вигадка. Може, вірус, може, якийсь програмний збій... І хоча він не сказав прямо, але натякнув, що довбаний майстер по ремонту міг прикласти руку. Висновок: бісова машина може мислити. Він усе бачив! Він був там, коли глитай-нетля взялася за Лубламая. Він...
— Зажди! — крикнув Лемюель. — Він з тобою говорив?
— Ні, нашкрябав повідомлення на грязюці. До чорта повільно, скажу я тобі. Ось для чого він використовує свій гостряк для збору сміття. Це ж конструкт розповів мені, що Девід — зрадник. Він намагався витягти нас зі складу до того, як вартові нападуть.