Вокзал на вулиці Відчаю

Він щедрий, та я відмовляюся. Це не моє місто. Не моя боротьба.

Я мушу відмовитися від його напівствореного всесвіту, його напівсвіту дивного опору. Я живу простіше.

Він помиляється.

Я вже не ґаруда, прикутий до землі. Той помер. Це нове життя. Я не напівстворіння, не нікчемне ні-те-ні-інше.

Я вирвав зі шкіри оманливе пір’я, зробив її гладенькою, а під цим проявом пташиної природи я такий самий, як мої співгромадяни. Я можу чесно жити тільки в одному зримому світі.

Жестами я висловлюю вдячність і прощаюсь, а тоді відвертаюся, виходячи з бляклого острова світла на схід, до університетського кампусу та станції Ладмід, крізь мій світ цегли, цементу й смоли, базарів і ринків та вулиць, підсвічених зеленкувато-жовтими вогнями. Вже ніч, і я поспішаю до свого ліжка, поспішаю знайти свою постіль, знайти якийсь пристанівок у цьому місті, де можу прожити своє гідне життя.

Я ступаю в обшир Нового Кробузона, цієї височенної системи з архітектури й історії, цієї плутанини багатства й нетрів, цього нечестивого пароприводного бога. Я повертаюся і йду в місто, у свій дім — не як птах чи як ґаруда, не як жалюгідна помісь.

Я повертаюся і йду в свій дім, у місто, як людина.