Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

Тильним боком долоні Педді змахнув з обличчя сльози, а потім присів і ніжно поклав руки Фіоні на коліна.

— Фі, люба, збирайся. Ми поїдемо до нього.

Вона була почала підводитися, але знову безсило опустилася в крісло; очі на нещасному побілілому обличчі поблискували немов напівзгаслі зорі, їхні золотаві зіниці розширилися.

— Я не можу, — сказала вона без натяку на внутрішній біль, але даючи кожному відчути, як болить її душа. — Коли він мене побачить, це уб’є його. Ой, Педді, це ж уб’є його! Я добре знаю Френка — його гординю, його амбіційність, його рішимість стати кимось значущим. Нехай сам переживає своє приниження, бо саме цього він хоче. Ти ж бачив, що там написано: «Тільки матері моїй не кажіть». І ми маємо допомогти йому зберегти свою таємницю. Що доброго буде йому чи нам з того, що ми поїдемо побачитися з ним?

Педді й досі плакав, але не за Френком, а за тим життям, що пішло з обличчя Фіони, плакав через вмирущий вираз у її очах.

Цей хлопець був Іоною — лиховісником, який приносить нещастя, який завжди стояв поміж ним та Фіоною; через Френка вона пішла із його серця та сердець його дітей. Щоразу, коли здавалося, що нарешті попереду Фіону чекає щастя, Френк його руйнував. Та любов Педді до неї була такою ж глибокою та незнищенною, як і любов Фіони до Френка; але після тієї пам’ятної ночі у домі священика він не міг звалювати на хлопця провину за пригнічений стан Фіони.

Тому Педді сказав:

— Що ж, Фі, якщо не вважаєш за потрібне зустрічатися з ним, то ми до нього не поїдемо. Однак мені хотілося б довідатися, що з ним все гаразд, і що для нього робиться все, що має робитися за законом. А що, коли я напишу отцю де Брикасару і попрохаю його розшукати Френка?

Очі Фіони не оживилися, але на щоках вкрадливо виступив легенький рожевий рум’янець.

— Так, Педді, напиши. Тільки нагадай йому, щоб він не казав Френку, що ми про все дізналися. Мабуть, Френку буде легше, коли він переконано вважатиме, що ми нічого не знаємо.