Острів Дума
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-140-019-0
- Переводчик: Красюк Олександр
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Острів Дума». Краткое содержание книги:
Мелінда цілу хвилину простояла перед «Заходом з софорою», потім обернулася до мене ледь не ображено:
— Тату, якщо ти вмів творити таке, навіщо, заради Бога, ти витратив тридцять років свого життя на зведення будівель в межах округу?
— Меліндо Джин! — зупинила її Пам, але якось відсторонено. Сама вона задивилася туди, де в центрі зали висіли картини серії «Дівчина і Корабель».
— Ну, це ж правда, — не вгавала Мелінда. — Хіба ні?
— Любонько, я тоді не знав.
— Як це можливо, мати такий талант і самому не знати про нього? — вимагала вона відповіді.
Відповіді на це питання я не мав, але мене врятувала Аліса Окойн.
— Едгаре, Даріо питається, чи не могли б ви на пару хвилин зайти до кабінету Джимі? Я можу тим часом провести вашу сім’ю до головної зали, а ви приєднаєтеся до нас потім.
— О’кей... а що вони хочуть?
— Не хвилюйтесь, вони там радіють, — відповіла вона мені з посмішкою.
— Ходи, Едгаре, — промовила Пам, а потім до Аліси: — Я звична до того, що його завжди кудись викликають. Таким був стиль нашого подружнього життя, коли ми ще жили разом.
— Тату, що означає оте червоне коло на горі, над рамою? — спитала в мене Ілса.
— Воно означає, що картина продана, — відповіла їй Аліса.
Я трішечки затримався, щоб подивитися на «Захід з софорою», так... там теж, у правому верхньому кутку рами видні-лося маленьке червоне коло. Гарна новина — приємно було усвідомити, що навколишній натовп складається не лише з зівак, приманених сюди екзотичністю якогось однорукого художника, — тим не менш, я відчув укол ревнощів, і не міг вирішити, наскільки нормальне це почуття. Я не знав, чи притаманне воно іншим художникам. І ні в кого було спитати.
— 3 —
Разом з Даріо і Джимі Йошида в кабінеті перебував чоловік, якого я до того не зустрічав. Даріо представив мені його як Джейкоба Розенблата, бухгалтера, котрий тримає в порядку всі папери галереї «Ското». З дещо обважнілим серцем я потиснув йому руку, вивертаючи собі долоню, бо він, як це робило чимало інших людей, подав мені свою праву. Авжеж, цей світ належить правшам.
— Даріо, в нас якісь проблеми? — спитав я.
Даріо гепнув на стіл Джимі срібне відро для шампанського. В ньому з уламків колотої криги стирчала пляшка Perrier Jouёt[328]. В залі подавали гарну випивку, але не аж таку. Корок було щойно витягнуто, з зеленого горла пляшки ще віяло димком.
— Хіба це схоже на проблеми? — усміхнувся він. — Я хотів би запросити сюди всю вашу родину, але кабінет такий химерно малий. А взагалі-то, тут заразне вистачає тільки двох людей — Ваєрмена й Джека Канторі. Де вони, чорт їх бери, до речі, завіялися? Я гадав, вони прийдуть разом.
— Я теж так думав. Ви не дзвонили в садибу Елізабет Істлейк? Гніздо Чаплі?
— Звісно, що дзвонили, — сказав Даріо. — Там тільки автовідповідач.
— Що, не відгукується навіть сиділка Елізабет? Анна-Марія?
Він похитав головою:
— Тільки автовідповідач.
Я уявив собі Меморіальний шпиталь Сарасоти: «Мені це не подобається».
— Можливо, вони втрьох якраз зараз їдуть сюди, — зробив припущення Розенблат.
— Це малоймовірно. Вона стала дуже немічною, швидко засапується. Не може вже навіть з ходунком пересуватися.
— Я певен, що ситуація вирішиться сама собою, — сказав Джимі. — Тим часом пропоную підняти бокали.
— Ви мусите підняти свій бокал, Едгаре, — додав Даріо.
— Дякую вам, хлопці, за люб’язність, я радо випив би з вами, але, якщо все нормально, ну, моя родина там, у залі, тож мені хотілося б пройтися з ними, поки вони роздивляються на картини.
Джимі кивнув:
— Зрозуміло, проте...
Я подивився на нього:
— Перепрошую?
— Здається, ви ще не встигли обійти галерею, таким чином не бачили, що всі ваші картини відмічено червоними колечками, — пояснив Джимі, розпашіло усміхаючись. — Усі ваші картини й етюди, які пропонувалися на продаж, уже куплені.
— Тридцять полотен і чотирнадцять етюдів, — уточнив Джейкоб Розенблат. — Нечувано!
— Але ж... — у мене заніміли губи. Я бачив, як Даріо дістав з шухляди тацю з бокалами, прикрашеними зображеннями квітучої гілки, такої ж, як на пляшці шампанського Perrier Jouёt. — ... але ж на «Дівчину і Корабель №7» була виставлена ціна сорок тисяч доларів!
Розенблат видобув з кишені свого чисто чорного костюму згорнуту паперову стрічку, такі зазвичай вилізають з комптометру.
— Картини заробили чотириста вісімдесят сім тисяч доларів, а етюди ще дев’ятнадцять. Загальна сума трохи перевищує півмільйона доларів. Це найбільша сума з тих, що були сплачені в галереї «Ското» за роботи з персональної виставки. Неймовірний рекорд. Мої вітання.
— Геть усі продано? — спитав я таким кволим голосом, що ледь сам себе почув. На що Даріо тицьнув мені в руку бокал з шампанським і кивнув.
— Якщо ви вирішите продати «Дівчину і Корабель №8», я певен, вона одна потягне на сто тисяч доларів.
— Удвічі більше, — проказав Джимі.
— За Едгара Фрімантла на початку його блискучої кар’єри! — проголосив Розенблат, піднімаючи бокал.
Ми цокнулися й випили, не маючи ще поняття про те, що моя блискуча кар’єра практично вже добігає кінця.
Там ми отримали перепочинок, мучачо.
— 4 —
Коли я, розігруючи швидкісні гамбіти розмов, пробивався крізь натовп назад до моєї родини, поряд зі мною вигулькнув Том Райлі.
— Бос, вони неймовірні, — сказав він. — Але вони ще й трохи лячні.
— Вважатиму це за комплімент, — відповів я. Насправді мені самому було трохи лячно балакати з Томом, пам’ятаючи, що я для нього зробив.
— Безперечно це комплімент, — сказав він. — Послухайте, ви шукаєте вашу родину. Зараз я їх знайду.
Він смикнувся вперед, але я встиг ухопити його за лікоть.
— Тримайся мене, — сказав йому, — разом ми розженемо з дороги всіх роззяв, бо сам я й до дев’ятої не дійду до Пам і дівчаток.
Він засміявся. Старий Томмі добре виглядав. Від того дня на озері Фален він поважчав на декілька фунтів, хоча я десь читав, що іноді такий ефект мають антидепресанти, особливо на чоловіків. Йому ці фунти пішли на краще. Зникли западини в нього під очима.
— Як взагалі тобі велося, Томе?
— Та той... по правді... я депресував, — він підняв руку так, ніби відмовляючись від співчуття, якого я йому не пропонував. — Це від хімічного дисбалансу, погана справа залежність від пігулок. Спершу вони забруднюють тобі мозок — зі мною принаймні так і було. Я їх покинув пити на якийсь час, але тепер приймаю знову і життя налагодилося. Це або фальшиві ендорфіни так були подіяли, або весна в нашому Озерному краї.
— А як там «Фрімантл компані»?
— На папері компанія в прибутках, але без вас там зовсім не та робота. Я сюди їхав з думкою, що, може, вдасться вас затягти назад. А як побачив, що ви тут поробляєте, то й зрозумів, що про повернення в будівельний бізнес й балачки, либонь, не варто починати.
— Авжеж, я теж так вважаю.
Він показав рукою на полотна в центральному залі.
— Що вони насправді означають? Мені дійсно це цікаво, без брехні. Тому що — я не кожному таке сказав би, — вони нагадують мені те, що відбувалася у мене в голові, коли я покинув пити свої пігулки.
— Вони — просто фантазії, — відповів я, — алегорії, тіні.
— Що таке алегорії чи тіні я розумію, — сказав він. — Просто варто стерегтися, щоб вони не відростили собі зуби. Бо вони таки можуть. А тоді якось простягнеш руку ввімкнути світло, щоб їх розігнати, а вже пізно, їхня сила вирвалася назовні.
— Але тобі, бачу, значно краще.
— Так, — погодився він, — Пам мені дуже допомогла. Я можу розповісти дещо, хоч ви, можливо, й самі це давно знаєте.
— Звісно, кажи, — відповів я, сподіваючись лише, що він не стане ділитися зі мною тим фактом, що вона, кінчаючи, іноді реготала йому прямо в обличчя.
328
Perrier Jouёt — дім шампанського, заснований 1811 року в окрузі Еперне на півночі Франції.