Острів Дума

— Едварде, — промовила вона.

— Ні, — почав я, але вона підняла руку, з її ліктя звисав сніжно-білий мішечок шкіри, і я тут же замовк. Тому що було четверте, що я побачив, і воно придавило мене ще сильніше — не каменюкою, а скелею. Я дивився сам на себе. Таким мене бачили люди після аварії, коли я намагався змести докупи крихти моєї бідної розтрощеної пам’яті — весь той скарб, що, розсипаний таким потворно наглим манером, виглядав як сміття. Я згадав, як забув ім’я своєї ляльки, і вже знав, що зараз почую.

— Я зможу це зробити, — промовила вона.

— Я знаю, ви зможете, — відповів я.

— Ти привіз Ваєрмена з лікарні, — сказала вона.

— Так.

— Я так боялася, що вони його там затримають. А я залишуся сама.

Я промовчав на це.

— Ти не Едмонд? — запитала вона непевно.

— Міс Істлейк, не випробовуйте себе, — делікатно сказав Ваєрмен, — його звуть...

— Тихо, Ваєрмене, — перебив його я, — вона зможе це зробити.

— Ти малюєш, — сказала вона.

— Так.

— Ти вже малював корабель?

Дивина приключилася з моїм шлунком. Він не просто провалився, а буквально зник і я відчув, що між моїм серцем і рештою нутрощів зяє порожнеча. Коліна мені підігнулися. Сталевий штир в стегні розжарився. Потилиця взялася кригою. І теплий, колючий вогонь майнув по руці, якої не існувало.

— Так, — відповів я. — Знову й знову, й знову.

— Тебе звуть Едгар, — сказала вона.

— Так, Елізабет, мене звуть Едгар. Миленька, ви молодчага.

Вона всміхнулася. Гадаю, давно вже ніхто не називав її «миленькою».

— Мій розум схожий на скатертину з великою пропаленою в ній дірою. — Вона обернулася до Ваєрмена. — Muy divertido, si?[318]

— Вам треба відпочити, — сказав він. — Фактично, вам треба dormir como un tronco.[319]

Вона знишка посміхнулася.

— Як колоді. Так. І, сподіваюся, коли прокинуся, я все ще буду тут. Якийсь час. — Вона піднесла його руки собі до обличчя й поцілувала їх. — Я люблю тебе, Ваєрмене.

— Я теж вас люблю, Елізабет, — відповів він.

Молодець.

— Едгаре... Тебе звуть Едгар?

— А ви як вважаєте, Елізабет?

— Звісно, ти Едгар. У тебе буде виставка? Так мені запам’яталося перед моїм останнім... — вона опустила повіки, показуючи, ніби заснула.

— Так, у галереї «Ското». Але вам справді варто відпочити.

— Це буде скоро? Твоя виставка?

— Менше ніж за тиждень.

— Твої картини... картини з кораблем... вони на острові? Чи в галереї?

Ми з Ваєрменом обмінялись поглядами. Він здвигнув плечима.

— Так, в галереї, — відповів я.

— Добре, — посміхнулася вона. — Тоді я трохи відпочину. Все інше може почекати... до закінчення твоєї виставки. Твого осяйного моменту. Тиїх продаєш? Картини з кораблем?

Ми з Ваєрменом знову обмінялись поглядами, в його очах читалось ясно: «не нервуй її».

— На них позначки «не для продажу», Елізабет, це означає...

— Я знаю, що це означає, Едгаре, я не щойно вчора злізла з апельсинового дерева. — На її посіченому глибокими зморшками, позначеному наближенням смерті, обличчі спалахнули очі. — Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. Як би тобі це не було важко. Розділи їх, відправ на всі сторони світу. Ти мене зрозумів?

— Так.

— Ти зробиш це?

Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.

— Так. — У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.

— Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, — задумливо промовила вона навіваючим жах голосом.

— Годі вже, — погладив я її по руці. — Годі про це думати.

— Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова проясниться... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В тебе є дочки? Мені пригадується, що є.

— Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.

Вона посміхнулася, але кутики її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.

— Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті сорок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.

Він опустив підголівник, увійшла Анна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.