Іншалла, Мадонно, іншалла

Але я довго тримався, довго мій час протривав, сила в мені росла, і я розсипав її довкола так, що Боже борони! Дужий був свого часу Гарун Пустахлич. Як траплявся землетрус, усі, хто його знав, думали, що то над покійним Гаруном земля здригається. Сильний був і Аріф, корчмар, що в Кіселяку поґачі[95] робив — коли спохмурніє небо і вдарить перший грім, завжди найсильніший, люди казали: «Ет, грім цей — ніщо проти Аріфового голосу!». То невже й такі люди вмирають? Звісно, вмирають, погано було б, якби не вмирали, бо ж можеш собі уявити, як би тісно було, якби вони на насіння лишилися. А ще силачем над силачами був Мехмед Прашо, є й могила його у Вишеґраді, якщо її ще не зрівняли з землею, а з могильних каменів генделика не збудували. Коли той гаркав — солов’ї з гілок осипалися, а людям аж до Бієліни все волосся дибки ставало — таку силу і такий голос мав той Мехмед. Але й він отакий не був за мене сильніший. Шал у мені нуртував небувалий, бідна та земля, що мене на собі тримала. Пригадую, п’ятдесят якогось року в готелі «Централь» востаннє співав Алаґа Ідрізович, добра людина і великий співак, про якого складали легенди. Він почав співати ще за австрійського панування, на офіцерських балах — добірка шляґерів, добірка севдалінок, тоді співав сербських народних пісень, потім хорватських. Часи змінювалися, і Алаґа відповідно міняв репертуар, але завжди була добірка севдалінок. Злі язики стверджували, що він співав і ґестапівцям на Маріїн-Дворі, спочатку «Лілі Марлен», а тоді «Джуґум кує джуґумджія Муйо». Хто бодай раз його чув — уже не міг забути. Але в Алаґи не було сили, тільки голос, як у тих італійців, які буцімто хоч би й завтра в опері заспівали, та неохота.

На новоріччя Алаґа сказав, що цей рік буде для нього останнім. Співатиме він до весни, а тоді край. Мовляв, справжні чемпіони на піку кар’єри вішають бутси на цвях! Спершу йому ніхто не повірив, а потім почали відмовляти. Не треба, Алаґо, нема за тебе кращого! Себе пильнуйте, відказував їм, коли почну кректати й хрипіти, ви ж перші на сміх мене візьмете. Так воно і є! Люди дочекатися не можуть, коли у співака зламається голос. Це так само, як про найблагочеснішу жінку в місті плещуть, буцім скурвилася. Куди вже далі!

Каже, нехай буде п’ятниця першого тижня після Рамазана, якраз середина квітня, коли в місті дерева позацвітають, люди сядуть у садках за вечерею, а потім нехай приходять у «Централь» подивитися, як це — коли відходить велет. Два місяці місто гомоніло про те, яким буде прощання Алаґи. Люди як люди — спершу казали «Не треба!» — а тоді: «Алаґа такий, Алаґа сякий, за кого він себе має, аби влаштовувати вечірку з того приводу, що припиняє співати?», «Е ні, я до нього не піду!» — казав кожен, хто себе поважав; а тих, хто не поважає, все одно в «Централь» не пустять. Вийде так, що співатиме зухвалець для оркестру, метрдотеля та офіціантів.