Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Іншалла, Мадонно, іншалла - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Іншалла, Мадонно, іншалла

Электронная книга - «Іншалла, Мадонно, іншалла». Краткое содержание книги:

«Іншалла, Мадонно, іншалла» — захоплива книжка відомого боснійського і хорватського письменника і журналіста Міленко Єрґовича. Автор пропонує читачеві майстерні «прозові ремікси» шістнадцяти боснійських севдалінок — традиційних меланхолійних, драматичних пісень — і трьох далматинських пісень, севдалінкам співзвучних. У цій достеменно боснійській книжці зустрічаються Захід і Схід, християнство й іслам, Османи й Габсбурги, стара й нова Югославія, араби і євреї, мешканці гірських сіл і портових міст, чорношкірі й білошкірі, вбивці та їхні жертви, невинно й заслужено засуджені на смерть, психопати й герої, викинуті на узбіччя життя. Ця книжка, як і боснійська севдалінка, по-справжньому глибоко переживається. Відчувати її — це плакати, коли тобі добре, носити під лопаткою вічний маленький біль, тужити за недосяжним і знати, що життя завжди триватиме — жорстоке, несподіване й прекрасне.
1 ... 89 90 91 92 93 94 95 96 97 ... 182
Перейти на страницу:

Не було великої радості, коли люди повернулися в Драче. Всі знали, що турки знову прийдуть, знову стрілятимуть рушниці й зблискуватимуть леза, впаде ще більше чоловічих голів, бо більшим буде геройство селян, але врешті вони знову опиняться на Людях Божих, збудують іще десять куренів і чекатимуть, коли турки підуть. Так є і не може бути інакше, як і гора не може спуститися нижче, і як Драче не може піднятися на її вершину. Турки завжди нападатимуть згори, а вони захищатимуться зі своєї могили. Даремно скриплять їхні зуби, даремно піднімається могильна плита.

Так почалися розмови про те, що змовилися султан і венеційський дож, обмінялися обіцянками візир і міський князь, що турки нападатимуть на Драче, але ніколи не підуть на місто. Потиснули один одному руки шайтан і диявол, а народ хай виживає, як може! Зродилася глуха ненависть, глибока, як чоловічий голос, що виспівує жалобу, і важча від могильної плити. Якби драчани пам’ятали отця Мато, який їх сюди привів, збагнули б, що вже чимось уподібнилися до нього. Однаково зненавиділи і турків, і венеційців. З понурими вусами й кам’яними серцями чекали часу, коли програють нову битву.

Упродовж трьох зим Абу Юсуф одинадцять разів підіймав міське військо, вів його на той бік гори, на бій проти розбійників, а тоді проводив свої дні на площі перед церквою. Битви ставали усе серйознішими, бо й аскери, і розбійники набували вправності, тож люди вже гинули так, як за часів, коли Абу Юсуф Абделґані був ґазією від Марокко до Дамаска, а слава його сягала значно далі, через Стамбул і аж до України, тієї широкої країни, яку створив Милостивий Аллаг, а вирівняв Ібліс, і тепер там навіть нема де голову заховати, коли настає час, щоб тобі її зітнули.

Однак завжди було відомо наперед, як битва закінчиться. Драчани втечуть на Люди Божі, у свої курені, аскери ж на сонці перед їхніми будинками оглядатимуть рани, прислухатимуться до віддаленого шуму, дивитимуться, як пише Абу Юсуф, і все страшнішими тортурами погрожуватимуть гінцеві, коли той прийде зі звісткою, що туман над їхнім містом розвіявся.

А тоді, удванадцяте, Абу Юсуфові довелося підіймати військо на бій пізньої весни, коли вже й липи позацвітали. Химерний був рік, за зиму ні разу не випало порядного снігу, а тоді раптом, якраз напередодні Відовдана[93], розстогналися старці, почали вмирати один за другим, і постукав імам у ворота Абу Юсуфа.

— Настав час.

— Я підозрював, що так буде.

— Хіба ж ти мусиш? — уперше запитав імам, і з цього питання Абу Юсуф міг зрозуміти все.

— Мушу! Я не вів би людей на смерть, якби не мусив. Хай я в пеклі опинюся, але мушу йти!

Імам обійняв його і тричі поцілував. Не довелося навіть казати Абу Юсуфові, що пробачає йому те, що той мусить. Він знав це й сам. Але й цілувати його імам не мусив. Абу Юсуфові й так було зрозуміло, що навіть рідна мати так його не вихваляла й не захищала перед людьми, як цей чоловік. Правда, не знав він, чому той чинить це. Імам і сам не знав. Він брехав щоп’ятниці на молитві, брехав роками і нічийого імені стільки разів не згадував добром, як Абу Юсуфового. Вірив, що це не гріх, а якщо все ж і гріх, він з готовністю брав його на себе.

То була найстрашніша битва з усіх дотеперішніх. Власної голови не шкодувалося, що вже про чужу казати, а лють з обох боків перетворилася на відчай. Абу Юсуф знав, що це та мить, коли закінчується війна, в якій одні наступають, а інші відступають, і починається інша війна, та, в якій переможцем стає той, хто залишається живий на бойовищі. Війська билися дві повні доби, поки не загинула половина сільських чоловіків, а половину їх, знетямлених і скалічених — когось без руки, когось без ока, — було витіснено з села. Аскери хотіли кинутися за ними слідом, але Абу Юсуф їх не пустив. Тоді вони хотіли різати жінок і дітей, але Абу Юсуф заступив їм шлях:

— Посоромтеся! — кричав надтріснутим голосом, гамуючи людський відчай.

Колись давно і він власноруч убивав жінок і дітей, але то був інший час, інші були й причини. Він не міг дозволити, щоб дітей убивали через його нічний дурман.

Він сів перед церквою, подивився на море і поклав перед собою сорок дев’ять списаних аркушів. П’ятдесятий усе ще був чистий. Перш ніж він допише його до кінця, прийде гонець із міста.

— Уже розійшовся туман?

— Ні.

— Чого ж ти прийшов?

— Я втік.

— Від чого?

— Розбійники захопили місто і погнали з собою жінок.

Абу Юсуфові аскери, але й народ у містечку на кордоні імперії, так ніколи до кінця й не зрозуміли, що зробив із ними Абу Юсуф Абделґані. Може, вони б і осягнули це своїм розумом, якби, знов-таки, не було імама та його промов. Свідомий того, що винен у великому злі, якого ніколи собі не пробачить і жодної хвилини більше в житті не матиме, щоб про це зло не думав, імам ще раз, востаннє, збрехав людям. На місто напали не розбійники, а гяурське військо. Військо забрало жінок, і тут уже нічого не вдієш. Абу Юсуф ні в чому не винен. Бог так хотів, щоб їх спіткали дві біди одразу. Треба було виступати на бій з розбійниками, а гяурське військо, саме того не знаючи, вдарило нам у спину.

вернуться

93

Відовдан — день Святого Віта (Віда) — 15 (28) червня, велике свято для балканських християн. У сербській традиції зокрема тісно пов’язаний з битвою на Косовому полі 1389 року, коли війська царя Лазаря зазнали поразки від султана Мурата.

1 ... 89 90 91 92 93 94 95 96 97 ... 182
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)