Іншалла, Мадонно, іншалла

Однак завжди було відомо наперед, як битва закінчиться. Драчани втечуть на Люди Божі, у свої курені, аскери ж на сонці перед їхніми будинками оглядатимуть рани, прислухатимуться до віддаленого шуму, дивитимуться, як пише Абу Юсуф, і все страшнішими тортурами погрожуватимуть гінцеві, коли той прийде зі звісткою, що туман над їхнім містом розвіявся.

А тоді, удванадцяте, Абу Юсуфові довелося підіймати військо на бій пізньої весни, коли вже й липи позацвітали. Химерний був рік, за зиму ні разу не випало порядного снігу, а тоді раптом, якраз напередодні Відовдана[93], розстогналися старці, почали вмирати один за другим, і постукав імам у ворота Абу Юсуфа.

— Настав час.

— Я підозрював, що так буде.

— Хіба ж ти мусиш? — уперше запитав імам, і з цього питання Абу Юсуф міг зрозуміти все.

— Мушу! Я не вів би людей на смерть, якби не мусив. Хай я в пеклі опинюся, але мушу йти!

Імам обійняв його і тричі поцілував. Не довелося навіть казати Абу Юсуфові, що пробачає йому те, що той мусить. Він знав це й сам. Але й цілувати його імам не мусив. Абу Юсуфові й так було зрозуміло, що навіть рідна мати так його не вихваляла й не захищала перед людьми, як цей чоловік. Правда, не знав він, чому той чинить це. Імам і сам не знав. Він брехав щоп’ятниці на молитві, брехав роками і нічийого імені стільки разів не згадував добром, як Абу Юсуфового. Вірив, що це не гріх, а якщо все ж і гріх, він з готовністю брав його на себе.

То була найстрашніша битва з усіх дотеперішніх. Власної голови не шкодувалося, що вже про чужу казати, а лють з обох боків перетворилася на відчай. Абу Юсуф знав, що це та мить, коли закінчується війна, в якій одні наступають, а інші відступають, і починається інша війна, та, в якій переможцем стає той, хто залишається живий на бойовищі. Війська билися дві повні доби, поки не загинула половина сільських чоловіків, а половину їх, знетямлених і скалічених — когось без руки, когось без ока, — було витіснено з села. Аскери хотіли кинутися за ними слідом, але Абу Юсуф їх не пустив. Тоді вони хотіли різати жінок і дітей, але Абу Юсуф заступив їм шлях:

— Посоромтеся! — кричав надтріснутим голосом, гамуючи людський відчай.

Колись давно і він власноруч убивав жінок і дітей, але то був інший час, інші були й причини. Він не міг дозволити, щоб дітей убивали через його нічний дурман.

Він сів перед церквою, подивився на море і поклав перед собою сорок дев’ять списаних аркушів. П’ятдесятий усе ще був чистий. Перш ніж він допише його до кінця, прийде гонець із міста.

— Уже розійшовся туман?

— Ні.

— Чого ж ти прийшов?

— Я втік.

— Від чого?

— Розбійники захопили місто і погнали з собою жінок.