Віннету І

— Віннету.

— І коли ви будете плисти?

— Сьогодні… зараз.

— Бажаю щастя! Якщо це сказав Віннету, то це схоже на сонячний промінь між хмарами. Здається, ви зможете поборотися за своє життя.

— Я теж так думаю.

— Тоді й з нами все буде схоже, бо я не думаю, що з вами поведуться інакше, ніж із нами. У такому разі треба визнати, що наше становище не настільки безнадійне, як я вважав досі.

— Я теж схиляюся до цієї думки. Можливо, нам удасться врятуватися.

— Ого! Не сподівайтеся відразу занадто багато! Якщо нам дадуть поборотися за своє життя, то точно зроблять завдання максимально складним. Хоча траплялися випадки, коли таким чином білим вдавалося врятуватися. Ви вмієте плавати, сер?

— Так.

— Добре вмієте?

— Думаю, мені не доведеться соромитися жодного індіанця, якщо виникне потреба позмагатися.

— Чуєте, не будьте настільки самовпевненим! Ці червоношкірі плавають, як водяні щурі, як риби.

— А я плаваю, як видра, яка полює на рибу і мишей, а потім їсть їх.

— Ви перебільшуєте!

— Ні. Плавання — це мій улюблений із дитинства вид спорту, плавання на каяках, пірнання, водна гімнастика. Все, що завгодно. Якщо справді йдеться про те, щоби дати мені можливість врятуватися завдяки плаванню, то я переконаний, що переживу цей день.

— Бажаю вам цього, сер! І сподіваюся, що таку можливість вам нададуть. Це набагато приємніше, ніж стирчати на пáлі. Я краще загину в бою, ніж дам замордувати себе до смерті.

Нам не забороняли розмовляти між собою, бо Віннету спершу взагалі не звертав на нас уваги і радився про щось зі своїм батьком і Танґуа, а ті апачі, які привели нас сюди, наводили були порядок серед глядачів, які зібралися довкола.

Посередині сиділи діти та деякі жінки, серед яких і Ншо-чі: вона, як я помітив, лише зрідка відводила погляд від мене. Потім прийшли юнаки, а за ними стали дорослі воїни. Такою була ситуація, коли ми з Семом розмовляли. І тут раптом щось голосно крикнув місцевим діалектом Інчу Чуна, який разом із Віннету та Танґуа стояв поміж глядачами. Ми почули:

— Мої червоношкірі брати і сестри, а разом із ними чоловіки з племені кайова нехай послухають слова Інчу Чуни!

Він зупинився, а коли побачив, що довкола всі затихли, продовжив:

— Блідолиці — вороги червоношкірих, серед них існує лише зовсім небагато таких, чиї очі дивляться на нас приязно. Найблагородніший із цих нечисленних блідолицих прийшов до народу апачів, аби стати йому другом і батьком. Тому ми дали йому ім’я Клекі-Петра — Білий Батько. Всі мої брати і сестри знали його і любили. Нехай же тепер підтвердять це!

— Хуґ! — прозвучало звідусіль.

Вождь продовжив.

— Клекі-Петра був нашим учителем у всьому, чого ми не знали, але що було правильним і корисним. Він говорив нам також і про віру блідолицих, про Великого Духа, Творця і Вседержителя всіх людей. Цей Великий Дух велів блідолицим і червоношкірим бути друзями і любити одне одного. Але хіба блідолиці виконали його волю, хіба вони принесли нам любов? Ні! Мої брати і сестри можуть підтвердити це!