Обережно, тригери

— Шістдесят. Ну, може, вісімдесят, — сказала жінка, яка досі мовчала. — Я знаю, бо моя тітка Летиція пам’ятала, як це все сталося в її дитинстві, а їй було не більше сімдесяти, коли вона померла від клятої дизентерії наприкінці літа всього п’ять років тому.

— …а потім відважні чоловіки, — продовжила кельнерка. — Та й відважні жінки теж, кажуть, намагалися дістатися до замку, що стоїть посеред Екерського лісу, щоб розбудити принцесу, а разом з нею усіх сплячих. Проте всі вони загинули, бо загубилися у хащах, сконали від рук розбійників або наразилися на колючки трояндових кущів, які оточують замок…

— А як вони збиралися її будити? — запитав середній гном, досі міцно стискаючи камінь у руці, бо його цікавили лише суттєві речі.

— Так, як завжди, — відказала кельнерка і зайшлася рум’янцем. — Принаймні, так розповідали.

— Ясно, — мовив найвищий гном. — Отже, ляпнути миску холодної води в обличчя і крикнути «Вставай, бо все проспиш!»?

— Вона про поцілунок, — пояснив п’яниця. — Проте ніхто не підбирався аж так близько. Вже шістдесят років пробують, а може й більше. Кажуть, що відьма…

— Фея, — встряв гладун.

— Чаклунка, — виправила кельнерка.

— Хай ким би вона була, — продовжив п’яниця, — а вона досі там. Такі ходять чутки. І якщо ви підійдете зовсім близько, якщо проберетесь крізь троянди, то неодмінно натрапите на неї. Вона стара, як світ і скажена, як собака — саме лихо, чари і погибель.

Найнижчий гном схилив голову набік.

— Отже, в замку є жінка, яка поринула в сон, і, можливо, відьма або фея. А звідки взялася та пошесть?

— Рік тому, — заговорив товстощокий, — вона спалахнула на півночі, за столицею. Я вперше довідався про неї від мандрівників, які прибули зі Стіду, що біля Екерського лісу.

— У містах почали засинати люди, — додала кельнерка.

— Багато людей засинає, — відказав найвищий гном.

Гноми рідко сплять: максимум двічі на рік, по кілька тижнів зразу. Проте за своє довге життя він спав достатньо разів, щоб не вважати сон чимось особливим або незвичним.

— Вони засинають просто серед білого дня і більше не прокидаються, — пояснив п’яниця. — Погляньте на нас. Ми втекли сюди з рідних містечок. У кожного з нас є брати, сестри, дружини і діти, які зараз сплять у будинках чи корівниках, а то й на верстаках.

— Пошесть шириться дедалі швидше, — мовила худа, рудоволоса жінка, яка раніше мовчала. — Тепер вона долає милю, а то й дві за день.

— Вже завтра вона буде тут, — сказав п’яниця, а тоді осушив свій бутель і показав трактирнику, щоб той налив ще. — Нам нікуди втікати. Завтра тут все огорне сон. Дехто з нас вирішив віддатися сп’янінню, перш ніж потрапити у лапи сну.

— Що страшного в тому, щоб заснути? — запитав найнижчий гном. — Це ж просто сон. Всі ми спимо.

— Підіть і подивіться, — відказав п’яниця.

Він захилив голову і випив зі свого бутля скільки зміг, а тоді поглянув на них ще раз каламутним поглядом, наче здивувався, що вони досі тут.