Холодний Яр
- Автор: Городянин-Лисовский Юрий Юрьевич
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Холодний Яр». Краткое содержание книги:
Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Книга розповідає про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: «Воля України – або смерть!»
Події відбуваються на теренах сучасних Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей, у Києві, Полтаві й на території тодішньої Польщі.
Розуміючи, що мова твору далеко не завжди відповідає сучасному правопису української мови, ми, однак, зберегли авторський стиль, лише подекуди скоригувавши пунктуацію.
— Повторюю, що це непорозуміння. Я не маю права говорити вам того, що скаже вам сам Вернигора, бо він такий Вернигора, як ви Хмара. Я і цього не мав права вам сказати, та коли так склалося, що ви на нас засіли, то треба запобігти, щоб не було жертв. Прошу вас — не стріляйте, як загін надійде. Переговоріть з начальником. Звідти стріляти не будуть. Найкраще — пошліть мене, я йому все виясню.
На дорозі почувся хід других саней. Кулеметчики побігли з наготовленими рушницями до завороту. «Знайомий» усміхнувся:
— Це теж наші. Без зброї. Загін надійде приблизно за годину.
Зв'язали ще двох «немісцевих«. Ще є час. Їду до Хмари, а з ним разом до Чорноти і Загороднього. Порадившись, зміняєм плян. Оточувати і атакувати — все таки, в замішанні, може хтось утекти в ліс. Краще, як загін «батька» в'їде між наші лави, я піду із «дядьком» на переговори до «Вернигори» і запропоную до вияснення справи здати зброю.
Вернувшись, наказую розв'язати «знайомого» і відводжу його набік.
— Кажіть просто — чому ми маєм не стріляти по банді?! Тільки не беріть нас на жадні «фокуси», бо втекти ні вам, ні тим вже не вдасться. Сімсот кіннотчиків стоїть з обох боків у лісі, а з будьоновцями — жарти погані.
— Я вам скажу. Тільки прошу вас не згадувати про те начальникові. Тільки він має право те говорити, нам заборонено під страхом розстрілу. Ми — ніяка банда, тільки особливий загін Вучека по боротьбі з бандитизмом. Жупани, прапор — то тільки маскарада, приманка на бандитів.
Роблю заклопотану міну.
— Ну, бачте, може воно і так, але нас вислав штаб дивізії зліквідувати власне банду Вернигори.
— То непорозуміння.
— Можливо. Зараз я поговорю з комполка.
Відводжу «дядька» до тачанки. За кілька хвилин вертаюся.
— Справа така. Підете зо мною назустріч вашому начальникові пояснити йому справу і скажемо, щоб загін склав зброю. Відведемо вас до штабу дивізії — хай там роблять, що хотять. На себе брати відповідальности не хочемо.
— Та хай вже й так. Кажу, тільки — аби без жертв обійшлося. Бо і вас за те не похвалять.
— Чи загін висилає вперед роз'їзди?
— Переважно ні. Пощо? Чотири агенти ще звечора вперед поїхали. Ну і ми вперед виїхали. А двічі стільки агентів тил та боки охороняє, — додає задоволене агент, мовляв, бач як у нас добре поставлено!
За півгодини у лісі почулася пісня кінноти «Ой гук мати гук». Тачанки наготовили кулемети. Як загін наблизився, виходжу з агентом до завороту дороги. Вглядівши нас, начальник спинив відділ і під'їхав до нас з незадоволеною міною.
Спитав:
— Що сталося, Лисий?
Агент рухнув бровами і руками.
— Сталося непорозуміння, товаришу начальник. Будьоновці приняли нас за банду, ну і... прислідили. Тепер ми оточені — сімсот кіннотчиків у лісі. Кажуть, щоб ми здали зброю, до вияснення.
»Вернигора» глянув по лісі.
— Як оточені?
Прикладаю руку до шапки:
— Так є — оточені. Прошу переконатися.
Закладаю в рот пальці і посилаю в ліс умовний свист. Начальник вилаявся і зліз з коня.
— Чи не можна б без комедій?! Ви хто такий?
Витягаю документ.
— Адьютант 84 кавполка.
— До ста чортів! Та ж ви у Криму недавно були!
— Були. Тепер вся 11 дивізія вийшла на Махна і ліквідацію банд.
— Так от що, товаришу. Як бачу — то мій агент вже вам щось трохи пояснив. Не потребуєте тягнути сюди червоноармійців, щоб потім непотрібно язиками плескали. Ось мій документ. Я уповноважений ВУЧЕКА — Алов. Можете переглянути і можемо собі порозумітися — кожний в свою дорогу.
Поміж деревами виткнулися перші кіннотчики наших лав.
Загін заворушився. Начальник нервово глянув на своїх.
— А чорт! Я й забув! Сєнька! Саринь на кічку! — Раз-два! За коротку хвилину дванадцять добровольців з останньої стоянки були обеззброєні і пов'язані. Начальник крикнув своїм злізти з коней і стояти спокійно.
— Це я сказав пов'язати бандитів, що пристали до мене. Отже, товариш адьютант, ви зробили дурницю. Та пропало. Де командир полка?
Під'їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і поясняю в чому справа. Хмара пхикає.
— Документ... Що документ?! У Махна он кожний бандит має документ, що він чекіст.
Алов нахмурився.
— Числіться з словами, товаришу! Це вам нічого не каже? — ткнув пальцем у якусь формулку із літер і цифр на ріжку посвідчення.
— Ні. Не каже.
— Ну, звичайно, до Криму хіба вам не вислали і мене, ідіоти, не повідомили про вас, щоб порозумітися.
— Ну, коротше — як ми із цього положення вийдемо?
— Здайте зброю, відведем вас до штабу дивізії, — якщо ви дійсно чекісти, а не бандити — там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю — і його виконую.
— А де штаб?
Хмара назвав село.
— Але ж учора там не було ніякого штабу! Про вас то я вже знав.
— Штаб сьогодні мав туди перейти.
— Але попереджую, товаришу комполка, що ви без потреби нас розшифровуєте і напевно будете за це покарані.
— Я маю наказ. Прошу сказати відділові, щоб здали зброю, бо накажу роззброїти силою.
Наша лава вже щільно оточила відділ і тримала рушниці напоготівлі. Алов дав наказ скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукували чекістів, питаю Алова, як він, росіянин з прізвища, такі промови у селах по «хахлацьки» висмалював.
— То вас нічого не обходить. Я для вас Алов — і тільки. У мене всі хлопці, — додав по хвилині, — по українські говорять. Тут, товаришу, самий «цвіт«! З цілої України ВУЧЕКА найвірніших комуністів позбирала. Матроси... Шахтарі...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана мавзер. Витягнув із кишені бравнінг, Хмара крикнув до хлопців, щоб пов'язали всім руки. Алов скипів:
— Пощо?! Що, ви думаєте нас пішки гнати, чи що?!
— Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані — прошу підпорядковуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та побачивши під носом дула револьверів, дав зв'язати руки.
— Ви ще пожалієте... — Просичав багровий від злости.
— Можливо — буркнув Андрій, стягаючи руки агентові, що вів переговори. — Ну — готово! Вивести набік добровольців і розв'язати їм руки! — крикнув вже по-українському.
Алов зніяковів.
— Тож бандити!
— Для кого бандити — для нас свої.
— Що за дурні жарти?!
— Звичайні собі партизанські жарти. Маємо честь представитися, «батьку Вернигора«: Хмара... Загородній... Чорнота... Залізняк... Давно за тобою полюємо... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні.
Козачня зареготалася. Алов глянув по обличчях і, нарешті зрозумів, зблід. Потім закинув назад голову й істерично зареготався.
Добровольці розгублено розглядалися, не переваривши ще в головах, що діється. Як віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало — раділи як діти.
При загоні чекістів було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі були й інструменти, що ними потім закопували вбитих хлопців. В кобурі Алова були грубі записники, де були позанотовувані всі, ще живі, «петлюрівські контрреволюціонери» і із сіл, що в них «батько Вернигора» Петлюрі «дорогу промощував».
Зв'язаних по парі чекістів повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Роздягнули, не розв'язуючи, шаблями та кінджалами жупани й широкі штани.
По-одному підводили до ополонок і, розрубавши шаблею череп, пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тикач «батько Вернигора».
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаравари і шлики. Прапор зняли із списа й заховали на тачанці. Придасться.
Із кишень Алова перемандрували в мою «адьютантську» сумку штамп та кругла печатка: «Всєукраїнская чрезвичайная комісія. Особая група по борьбє с політіческім бандітізмом». Теж пригодиться.
Переходимо Тикач й іншими шляхами йдемо у свояси. Треба одягнути в червону уніформу добровольців, що пішли до «батька Вернигори» з мріями про жупани і шаравари, треба заповнити вільні сідла своїми хлопцями. Поповнення по дорозі не приймали і свойого правдивого обличчя не зраджували. Зрідка траплявся випадок, що на стоянці з'являлося до нас пара-кілька хлопців, що мали бажання на охотника в червоній кінноті послужити. Та ми за прикладом Алова не йшли і просто наганяли їх в зашию із штабу. Зрештою, можна було і помилитися: могли хлопці на охотника йти, щоб потім з конями і зброєю утекти до ліса.