Холодний Яр
- Автор: Городянин-Лисовский Юрий Юрьевич
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Холодний Яр». Краткое содержание книги:
Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Книга розповідає про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: «Воля України – або смерть!»
Події відбуваються на теренах сучасних Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей, у Києві, Полтаві й на території тодішньої Польщі.
Розуміючи, що мова твору далеко не завжди відповідає сучасному правопису української мови, ми, однак, зберегли авторський стиль, лише подекуди скоригувавши пунктуацію.
До звареного у відрах кулішу того дня мали «панські додатки». За «спокій душ» Козіцкого і Вільгруде, щоб легко їм на тамтому світі гикалося, спожили і кури з конфітурами, і вино із тістечками.
Разом із кіннотниками та кулеметчиками Загороднього була нас не ціла сотка. Розділилися на дві частини. Щоночі одна ночувала у лісі — друга в селі.
Підранок ті, що вернулися із села, привезли вістку, що Хмара з полком ночує у кільканадцяти кілометрах від нас. Можливо, що зв'язок Загороднього, який пішов в інший бік, чорнолісців не зустрінув.
Загородній заявив, що їде до Хмари сам, автом. Припрошує і мене.
Залишаєм Чорноту «на хазяйстві», самі з десятком козаків і шофером на тачанці їдемо на хутір, де було заховане авто. Викотили його з клуні, розігріли мотор. Сильний «Пірс» попчихав і загув рівненько. Запасу бензини було ще на парусот кілометрів. На дверцях авта — червоні зірки і літери: Ч. К. На радіяторі червоний прапорець і знову: Ч. К. Шофер спокійний, жартує. Ми теж жартуєм і обіцяємо йому п'ять куль в потилицю, якщо авто в дорозі без потреби зіпсується, чи буде їхати не туди і не так, як ми схочемо.
Сіло нас п'ятеро — усі, звичайно, в будьоновських уніформах. Одягнули і шоферові рогату шапку із червоною зіркою. Козак із ручним кулеметом сів наперед, поруч шофера. Поїхали.
За кілька кілометрів до потрібного нам села зустріли в полі дівчину. Загородній торкнув шофера: — Стоп! Обернувся за дівчиною: — Підождіть!
Машина стала. На дорозі, тримаючи руки в кишенях свити, стояла й з-під лоба приглядалася до нас Катря, що була у Чорноліському полку за «отамана Марусю».
— Катря! Чи полк ще не виступив із села?
Розпізнавши нас, Катря засміялася.
— Хай вам чорт! Я вже хотіла вас бомбою почастувати,— думала — чекісти; арештувати будуть.
— Я ж до вас у зв'язок вибралася.— Привіталася Катря із Загороднім.
Всіла, оглядаючи машину.
— Де це ви такого панського воза купили?
— Учора на ярмарку. Чи мій зв'язок вас зустрінув?
— Ні. Не було нікого. Тай не дивно — ми все в руху були. Цікавого звіря полювали. Та хай вже Хмара сам оповість.
Під селом Катря висіла і пішла вперед. Треба було заждати, щоб чорнолісці, бува, кулями нас не почастували.
Назустріч нам виїхав роз'їзд чорнолісців. За кілька хвилин були вже у їх штабі.
Хмара, довідавшись, що може в розумієвському лісі передягнути весь полк в будьонівські однострої, зрадів.
— Ну — тепер ті голубчики від мене не втечуть.
— Кого ти там полював — щось Катря згадувала...
Хмара поклав руку на плече Загородньому.
— Ох і лис був — дорогий! За Миргородом спустив я його з очей. Я ж оце за тобою убік забіг, щоб із двох боків його поганяти...
— Та кажи ділом, не байкою.
Чорноліський полковник споважнів і розклав на столі мапу.
— Пішов я ото з полком перейтися під Звенигородку. Кажуть мені в одному селі, що позавчора петлюрівці там ночували. Невеликий загін — чоловік із сімдесять, та хлопці все — орли.
Шапки із шликами, червоні штани широкі, жупани сині. Прапор жовто-блакитний, а на ньому золотом вишито: «Хай живе самостійна Україна!» Отаман сход зібрав, промову гарну виголосив; закликав, щоб вступали добровольцями до його загону, боронити неньку Україну від кацапсько-жидівської комуни. Називав себе батько Вернигора. Відозви роздав, самим Петлюрою підписані. Вступило із села до загону дев'ятнадцять хлопців-добровольців. Мав загін шістнадцять запасових коней з сідлами — троє добровольців, покищо, на тачанкахприсіли.
— Вислухав я те все. Що — думаю — за лиха година?! Тут чоловік крутиться — не знає яку шкуру натягнути, щоб менш уваги на себе звертати, а то — знайшлося сімдесять лицарів — червоні штани та прапор виставили, відозви роздають.
Хмара викинув із кишені задрукований листок. Переглядаємо ту, будь-що-будь, оригінальну агітку. Головний отаман Петлюра закликав у ній український народ, щоб підтримав його у боротьбі за незалежність: щоб слухав наказів отамана Вернигори, що його він висилає на організацію повстань.
Стиль і мова відозви нагадували, і то сильно, відозви й «маніфести», що їх минулими роками майстрювали без кінця наші «фахівці» від справ «неньки України».
Хмара сховав відозву:
— Думаю — може й справді щось є — треба б зв'язатися. Знову ж — так мені то все не по душі, сам не знаю чому. Повів я полк услід за «батьком» Вернигорою. Розіслав звідунів,— намацав його недалеко Умані. Тільки я з полком до села — ого! — Нема вже! Звіяв. У селі оповідають мені ту саму історію. Знову двадцятькілька добровольців вступило. Знову шістнадцять на запасових коней сіли — решта, тим часом, на вози... Тут мене, як молотком в голову: а деж поділися ті, що під Звенигородкою добровольцями пішли?! А ще ж певно і по дорозі десь хлопці приєднувалися! А загін «батька» все той самий: сімдесять у червоних штанях та шістнадцять осідланих коней в запасі...
Пішов я за ними стежити. Обійшов поза Умань і на Ново-Миргород завернув. Наблизитися не дасть. Бачу — знає, де обертаємось,— розвідку добру мають. Разів із п'ять або й шість добровольців по дорозі приймали, а все шістнадцять сідел вільних. Аж коло Іванівки витягнули ми шило з мішка.
Довідуємося на лісничівці — йшов раненько загін «батька» через ліс. Вночі сніжок припорошив свіжий,— бачу, в одному місці — звернули з дороги у ліс. Веду полк слідом. В зрубі у корчах тамті стояли, знову до шляху вернулися. Тачанки на доріжці у лісі залишилися. Ломаю собі голову — за яким чортом звертали?! Кажу хлопцям перешукати добре корчі — може де трупи покинуті. Трупів не знайшли, а на місце підозріле наткнулися. Нагребано на купу листя, снігу. Розгребли — земля свіжо копана. Розкопали — двадцять два трупи... Роздягнені до гола, обличчя дрібно посічені, щоб розпізнати ніхто не міг. Ясним все відразу стало. Покинув я коло Миргорода бігати за ними — треба, думаю, щось мудрішого викомбінувати, не варто без пуття вилякувати із наших околиць. А тут ви із будьоновками наче з неба впали. Побачимо, кому що більше до лиця: чи чекістові — козацькі штани, чи нашому братові — червона зірка...
Ще до прибуття Чорноліського полку Загородний улаштував шофера на хуторі «під опікою» своїх людей. Брати його із собою в рейд — не можна.
Підвечір прибув до ліса Хмара.
При світлі й теплі вогнищ козаки примірювали нові шинелі, військові убрання, шапки і відразу-ж передягалися в них. Власну одіж і рештки здобичі зв'язували в тлумки, щоб відвезти і заховати в хуторах.
Коло півночі близько тристап'ятдесять «будьонівців» на конях і тачанках вирушили із розумієвського ліса в напрямку Ново-Миргорода. Попереді коливався бердичівський дарунок 84-у полку — червоний прапор. Штаб складався із Хмари, Загороднього, Чорноти і мене. Моя чиста московська вимова плюс документи адьютанта 84-го полка накладали на мене почесний обов'язок розмовляти із стрічними представниками влади і війська, якщо будемо розминатися з ними мирно.
Висиплялися у селі поблизу Ново-Миргорода із якого розіслали звідунів розшукувати слід «батька Вернигори». Нечутно близько. Робимо ще один довгий перехід. Із нової стоянки одному із розвідників вдалося попасти на слід. Взяв «батько» у якомусь селі добровольців і пішов у напрямку Ново-Українки. Рушаємо слідом. В поході та на стоянках заховуємося так, щоб нікому в голову не прийшло, що ми не «будьоновці».
За Хмелевою довідуємося, що «загін Вернигори» завернув із степової місцевості і пішов знову в напрямку Звенигородки, обминаючи далеко села, що в них уже був. Завертаємо і ми.
Безпосередньо від селян, що вірили у нашу «червоність» — годі щось довідатися. Хоч і ночував «батько Вернигора» у селі, хоч і добровольців там набрав — мешканці села... «нічого про те не знали і не відали». В одному селі лише прийшов увечері потайки місцевий селянин і, відрекомендувавшись тайним агентом уповноваженого Чека, наговорив купу небелиць про «банду Вернигори». Записали його прізвище «на колись», дали на самогон і залишили в спокою.