Юлія, або Запрошення до самовбивства

На тім боці Дніпра дим, чад і кіптява Південнотрубного заводу, а в Кам’янці скіфська тиша, зелені оази садів і городів, голубі вітри зі степу і химерні мережі електропередач, по яких струменять потоки невидимої, але всемогутньої енергії, прекрасної й досконалої, як велетенський вигин бетонної греблі Дніпрельстану, безмежно вабливий, як вигин жіночих стегон… «Цвіте червона Україна»…[12] Він ріс у силовому полі тих чарівних невидимих струмів, і це визначило його долю. Не льотчиком, не папанінцем, не геологом і комсомольцем–добровольцем, а тільки в електрику. Ще в ремісничому прочитав оповідання письменника Платонова «Родина электричества». Тоді ще ніхто не знав, що такі наївні письменницькі захвати згодом виллються у похмуру маячню Сталіна, сп’янілого від перемоги, здобутої кров’ю десятків мільйонів людей. Він виростав з того кривавого моря, мов велетенське отруйне дерево, йому вже було не досить самої перемоги, не досить самоутвердження на Гімалаях трупів — він хотів утвердитися на цілому народі, а що його власний народ не відзначався чисельністю, то він вибрав найчисельніший з усіх радянських народ російський і за його здоров’я проголосив тост на бенкеті переможців, а тоді з упертістю, що межувала з ідіотизмом, приписував Росії і її генію все, що винайшло людство: парова машина — не Уатг, а Ползунов, електролампочка — не Едісон, а Яблочков, літак — не брати Райт, а Можайський, радіо — не Марконі, а Попов, шило і мило — Каблуков, а взагалі ж «Россия — родина слонов». Може, і в тому давно колись прочитаному і сприйнятому з пафосом захопленого електрикою неофіта хитрий письменник під зовнішнім пафосом приховував кпини? «Не дремлет разум коммуниста, и рук ему никто не отведет. Напротив — он всю землю чисто в научное давление возьмет… Вставай, бушуй среди стихии, уж разверзается она, большевики кричат лихие и сокрушают ад до дна…»