Юлія, або Запрошення до самовбивства
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2017-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Юлія, або Запрошення до самовбивства». Краткое содержание книги:
Досі Шульга лиш невиразно мріяв, тепер спробував тверезо і точно розплановувати своє подальше життя. Інститутські професори, зубри електрифікації пропонували йому аспірантуру, обіцяли блискучу будучність, наукові ступені, високі звання, може, й до академіка, але трирічна аспірантура — це знов напівголодне студентське існування, нікчемність навіть перед постовим міліціонером, безгрошів’я, безквартир’я, безправ’я і бездостойність, а його за руки й за ноги тягли в управління прокладання та експлуатації електромереж, обіцяли одразу квартиру, високу платню, якісь казкові надбавки і коефіцієнти на польові експедиції, за відрядження, за…
Він спробував розповісти про це Олі.
— Чорти його бери, нам не треба буде ховатися в цій глиняній ліпляниці, не треба буде замуровуватися тут, лякаючись твоєї тітки Килини, ми з тобою матимемо пристойне помешкання в самому центрі міста, мені вже показали квартиру на Комсомольській вулиці, три кімнати з величезним балконом, кухня більша за всю оцю хатку, стелі — мов небесний звід…
— А нащо людям такі стелі? — зітхнула вона, і Шульга не знав, що їй відповісти.
Між ними й досі не було визначеності. То він ловив її і не міг зловити, бо вона уникала зустрічей, навмисно змінювала графіки своїх чергувань або зненацька брала відгул і зривалася мало не на цілий тиждень до своїх хлопчиків, до свого минулого, до свого ждання. То знов ждала його знетерпеливлена, в паланні й пристрасті, та водночас і в якомусь мало не містичному переляку: «Ой, який же ж гріх! Що ж воно буде? Що буде?».
Ні про які його плани не хотіла й слухати. Тільки й чув од неї: «Я не знаю! Я нічого не знаю! Я нічо…»
— Ти ще ждеш свого Грицька? — питав Шульга.
— Я не знаю. Може, й жду…
— Але ж зрозумій: його нема. Нікого з тих, кого немає, вже ніколи не буде. Вони мертві. Вбиті. Замучені. Понищені. Навіки. Безповоротно.
— Хіба я знаю? Я нічого не знаю! Я нічо…
Шульга був безпорадний перед цією безнадійною вірою в чудо. Танкісти не можуть відступати, їм судилася або ж перемога, або смерть, а тут доводилося відступати, бо перед ним була не самотня жінка, не окрема вогнева точка, не вміло укріплена позиція, а ціла держава, двадцять мільйонів матерів, удів, коханих, без надії сподіваючись, ждали, вірили у повернення своїх найдорожчих, у їхнє воскресіння і нове життя.
А хіба він сам не вірив, що та невідступно примарлива жінка з ташкентської ночі, здолавши безмежні простори, смертні поля війни і розшарпаність часів, з’явиться перед ним, мов Боже видіння, прилине, прибуде і пребуде назавжди, навіки. І коли вона спитає, чи зоставався він вірний їй усі ці роки, то він чесно визнає, що коли його тіло іноді й пробувало зрадити її тіло, то душа його не знала зрадливості. Бо найбільше щастя для чоловіка — це не зрадити в своїй душі жінку, даровану долею. А не зраджуєш тільки тоді, коли ти з єдиною на світі жінкою, яка для тебе все суще, та й годі, початок і кінець, причина і наслідок, сутність і безконечність, і життя безконечне, вічне, до найвищих меж, позначених присланим давнім грекам з небес словом «хаос», а в ньому «ах» і «ох» — наші давньослов’янські божества болю, страху, захоплення здивування.
Жінка — найбільше диво на землі.
Шульга був щасливий, що це відкрилося йому тоді в ташкентській ночі, і відтоді він жив згадуванням тої ночі і готовий був звести до цього згадування цілий світ, хоч і приховував усіляко цей свій божевільний намір. Вміло живе той, хто вміло приховує. Олька не знала Декарта, та їй і не треба було ніякого знання, бо вона жила відчуттями. А жінка, навіть нічого не відаючи, відчуває не тільки в примітивній сучасності, а й крізь століття і тисячоліття. У серця свої закони, яких розум не знає. Паскаль казав: «Що перевищує геометрію, переважає також нас». А точність геометрії може бути перевищена тільки відчуттями, все безмежне багатство яких і відкрите жінці, але не чоловікові.
Шульга ловив себе на думці, що й досі живе, як на війні, де твоє життя закладено кимось в сатанинський банк нищення і ти живеш в борг — днями, годинами, хвилинами, миттєвостями, не відаючи надій, не дбаючи про майбутнє. Може, і люди, які його оточували, несвідомо підбиралися за таким принципом. Жахливо красива Регіна, в якої все в минулому і душа повна відчаю й зневіри, хтива самиця Людмила, що живе з полковником, а мріє про солдатську роту, яка б її зґвалтувала; покійний Андруша, що носив у собі фронтові рани, мов бомбу з годинниковим механізмом, і мріяв про степові хутори, малишківські трави похилі, смагляві дівочі литки і про діда Рильського з його гіркими рядками: «І кине хтось криваві хризантеми, политі кров’ю й п’яними сльозами».