Вождь червоношкірих (Збірник)
- Автор: О. Генри Уильям
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-042-0
- Переводчик: Ольга Федорченко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вождь червоношкірих (Збірник)». Краткое содержание книги:
Для дітей середнього і старшого шкільного віку.
— Щасливого Різдва, хлопчику! — сказав Черокі. — Все, що ти бачиш на ялинці, твоє. Не хочеш потиснути руку Санта-Клаусу?
— Санта-Клауса не існує, — проскиглив малий. — У вас на обличчі фальшива козляча борода. Я не малий. На біса мені здалися ляльки й олов'яні коні! Дядько з фургона сказав, що ви подаруєте мені рушницю. А її тут немає. Я хочу додому!
Тринідад не міг більше залишатись осторонь. Він підійшов до Черокі й міцно потиснув йому руку.
— Мені шкода, Черокі, — пояснив він, — у Єллоугаммері немає дітей. Ми намагалися зібрати дещицю дітей для твого званого вечора, але це порося — усе, що нам пощастило зловити. Він атеїст і не вірить у Санта-Клауса. Прикро, звичайно, що затія так безславно провалилася. Ми з Суддею були впевнені, що зможемо зібрати повний фургон дітлахів, яким ти роздаруєш уміст свого лантуха.
— Нічого страшного, — похмуро відповів Черокі. — Витрати на костюм і подарунки настільки мізерні, що про них не варто й згадувати. Ми спокійно можемо викинути цей дріб'язок у забій чи в смітник. Я не знаю, чим я думав; мені й на гадку не спадало, що у Єллоугаммері зроду не було дітей.
Тим часом товариство відчуло себе розкутіше і вдалося до марних, але вартих похвали спроб вдавати веселу вечірку.
Боббі ретирувався подалі й усівся на стільці з відверто сумним і апатичним виглядом. Черокі, якому нелегко було відмовитися від свого задуму, підійшов до малого і сів поруч.
— Де ти живеш, хлопчику? — запитав він якнайсерйозніше.
— У Гранітному Перехресті, — знехотя процідив Боббі.
У кімнаті було тепло. Черокі зняв ковпак, перуку і відчепив накладну бороду.
— Послухайте! — раптово пожвавився Боббі. — Мені знайома ваша мармиза, точно!
— Ми колись зустрічалися? — запитав Черокі.
— Не знаю, але я сотні разів бачив вашу світлину.
— Де?
Малий на хвильку завагався.
— Вдома, на письмовому столі, — відповів він.
— Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, друже!
— Роберт Ламсден. Фотографія належить моїй мамі. Мама щоночі кладе її під подушку. Якось я бачив, як вона її цілувала. Я б нізащо не цілував фотографію. Але жінки завжди так роблять.
Черокі підвівся і кивнув Тринідаду.
— Не спускай із малого очей, поки я не повернуся, — сказав він. — Я скину різдвяне ганчір'я і запряжу коней у санчата, а потім відвезу хлопця додому.
— Ну що, язичнику, — сказав Тринідад, займаючи місце Черокі, — хто у нас тут такий старий і досвідчений, що його не цікавлять цукерки й іграшки? Це ти, якщо я правильно зрозумів?
— Ви мені не подобаєтесь, — в'їдливо відповів Боббі, — ви пообіцяли рушницю. А в результаті я цілий день не курив. Краще б я зостався вдома.
Черокі підігнав сани до дверей крамниці, Боббі всадовили поруч із візницею. Пара хороших коней прудко мчала по твердому снігу. Черокі був одягнений у шубу з котикового хутра вартістю п'ятсот доларів. Хутряне запинало, яким він накрив малого, нагадувало оксамит.
Боббі непомітно витягнув цигарку з кишені й зробив спробу закурити.
— Негайно викинь цигарку, — звелів Черокі спокійним, але якимось новим голосом.
Боббі на хвильку завагався, а потім викинув цигарку в сніг.
— І коробку викинь, — повторив новий голос Черокі.
— Знаєте що, — сказав Боббі, — ви мені подобаєтесь. Не знаю чому, але подобаєтесь. Раніше ніхто не міг змусити мене зробити те, що я не хочу.
— Скажи мені, дитинко, — ласкаво поцікавився Черокі, — ти точно бачив, як мама цілувала світлину, схожу на мене?
— Клянусь вам. Я бачив це на власні очі.
— Ти сьогодні щось казав про рушницю?
— Так, казав! Ви мені купите?
— Куплю. Завтра. Зі срібною рукояткою. Черокі поглянув на годинник.
— Дев'ять проти одного, що ми прибудемо у Гранітне Перехрестя водночас із Різдвом. Ти не замерз? Сідай поближче, синку!
Ліна та принц чапарелевих хащ
Дев'ята година. Закінчився день важкої невдячної праці. Ліна піднялася в свою кімнатку на третьому поверсі готелю «Каменяр». З самісінького світанку дівчинка працювала не покладаючи рук: нарівні з дорослими жінками шкребла підлогу, мила важкі металеві миски й чашки, застилала ліжка і без кінця поповнювала запаси дров і води у неспокійному і гнітючому притулку для мандрівників.