У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Якби Мирон був хоч трохи уважніший, він би помітив, як дратувала ота банальна колізія Андрія Даниловича. Завжди, коли він бував у їхній їдальні (а бував він тут доволі часто), погляд його, наштовхнувшись на отой чужоземний несмак, робився похмурим, каламутним, як осіння калюжа. Зрештою, він не витримав — десь роздобув репродукцію Сикстинської мадонни (знов-таки закордонну) і власноручно вставив її в масивну золоту раму. Мирон пік раків, але промовчав, що то Мирослава в такий спосіб прикрашала їхню їдальню. Вчинок Андрія Даниловича здався йому природним і цілком доречним.
Андрій Данилович був у темно-сірому костюмі, вираз його обличчя здавався Миронові зніченим і заклопотаним. Він окинув Мирона пильним поглядом, мов незнайомого відвідувача, долю якого належало вирішити. Борлак між сірими складками його шиї якось дивно пересувався вгору і вниз, наче Андрій Данилович намагався проковтнути погано пережовану страву, але не міг і тепер перебував у тому стані, про який мовлять: ні проковтнути, ні виплюнути.
— Щойно телефонував Жовтий, він за кілька хвилин буде тут. — Андрій Данилович невдоволено пожував повітря, що видалось йому несмачним, і запитав: — Як ваші успіхи? Мирослава каже, що ви зробили якесь надзвичайне відкриття.
А Мирон усе ще не міг звільнитися від розпеченого шолома, що міцно стискував його скроні, — здавалося, під черепом працював реактор. Змусив себе посміхнутися, але й сам розумів, що посмішка в нього ідіотська.
— Даремно Мирослава…
— Що даремно?
— Розголошує… Я поки що не готовий це обговорювати. А Іван Корнійович сам зателефонував чи, може…
— Сам, — неохоче буркнув Андрій Данилович. — Щоб привітати Мирославу Яківну з жіночим святом.
Так ось чому вона сьогодні зранку піклується квітами! Негарно вийшло, дуже негарно. Якщо Мирослава й образилась, то цілком справедливо. Лише тепер помітив на столі серед тарілок і келехів три великі гладіолуси — такі зараз не продаються. Це, звичайно, із тієї оранжереї, де навіть узимку можна рвати помаранчі.
Почуття ніяковості було йому на користь — воно хоч трохи допомогло орієнтуватися у звичному, обжитому просторі, що тепер чомусь повставав проти нього. І навіть голос Андрія Даниловича зазвучав виразніше.
— Незручно перед Марією Капітонівною, — розгублено мовив Мирон. — Якось випало з голови…
— Заспокойтесь. Іще не пізно. Зараз лише пів на дванадцяту.
Мирон глянув на годинник — і це також його здивувало: невже відтоді, як почалось оте, минуло лише якихось півтори години? Але ж він за цей час встиг облетіти Всесвіт! Проте й зараз політ іще триває — Мирон відчував, що на землі серед людей лишився біоробот з його обличчям, а сам він як особа іще не звільнився від тієї аудієнції, де частіше приймають бродячих філософів і поетів, ніж державних діячів.
Йому б швиденько переодягнутися — це б значно применшило враження ненормальності, але Миронові таке не спало на думку. Він лишився у піжамній куртці й тренувальному костюмі, який обтягував його обважнілу постать. Мирослава, що повернулася з шампанським, кинула на нього критичний погляд, але нічого не сказала, ба навіть за його спиною підморгнула Андрієві Даниловичу: мовляв, хіба ж не бачите? Той ледь помітно кивнув головою. Але все це лишилося поза увагою Мирона.
Грива спіймав себе ось на якій думці: фізикам, мабуть, здається, що квант простору народжується із кванта дії — в тій послідовності, в якій вони входили в історію науки. Насправді ж стала Планка як світова константа народжується із кванта простору: вакуум викидає із себе порцію енергії так само, як шланг у ванні викидає порцію води, — поштовхами, імпульсивно. То ж бо є найперший і найменший розрив простору. Цвяшок, вбитий у світовий простір…