У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
— Ви гадаєте, такого в природі немає?
— Безумовно! Адже ж прискорення — це зростання швидкості. Раз існує межа для швидкості, вона з усією неминучістю існує також для прискорення. Бо куди ж далі прискорюватись, коли досягнута швидкість світла?
— Логічно.
— Розмірність прискорення виглядає так: см/сек2. Тепер уявімо, що кожний наступний сантиметр породжує нову швидкість: см ×см/сек2. Що ми дістали в цій розмірності?
— Гравітаційний потенціал. Він записується як квадрат швидкості.
— Так. Отже, там, де ми досягаємо швидкості світла, прискорення мусить відмерти. Бо вже наступний сантиметр нової швидкості не породжує. І тоді гравітаційний потенціал виглядатиме як С2… Більшим він стати не здатний. Так ми потрапляємо на поверхню сфери, де панує Сила Моносу:
Тепер це вже не сфера Шварцшильда, а сфера Грицька Гриви.
— Хто це?..
— Нехай це залишиться моєю таємницею.
— Гаразд. Але ж ви перетворюєте прискорення й швидкість на якусь абстракцію. У вас відсутній фізичний об’єкт, котрий здобуває прискорення. Якщо ж ви його вводите, постулат Шварцшильда одразу ж воскресає із небуття. Реальне тіло здатне лише наближатися до швидкості світла, але досягти її неспроможне. Математичний приклад: . Звідси виникає силова безконечність.
— Розумію. Та коли ми розмовляємо про гравітаційний потенціал, у нас є повне право абстрагуватися від фізичного об’єкта, що прискорюється. Ми просто вказуємо на сферу, де реально існує той чи той потенціал. У самому слові «потенціал» закладено право на абстрагування від об’єкта прискорення. Він може бути чи не бути — фізична реальність переноситься на сферу, де об’єкт, якщо він у ній з’явиться, обов’язково здобуде обумовлену швидкість. У випадку швидкості світла вже рухається не тіло, а тільки саме світло. Тут математична модель уже не адекватна моделі фізичній. І через те постулат Шварцшильда відмирає, але не відмирає сфера. І це вже є сфера монади. Гадаю, це зрозуміло. Головне ось що: така сфера є всюди, де існує будь-яка маса. Навіть найменша. До речі, дуже просто побачити, що вся маса тіла перебуває в межах цієї сфери — й ніде більше. Тобто маса є мірою живої плоті. Або мірою монади. Там же, де існує лиш тінь живої плоті, маси практично нема. Так само, як нічогісінько не важить наша власна тінь.
— Але скажіть: ваше власне тіло має масу?
— Коли я на якийсь час виокремлююсь із складу планети — має. Тоді я роблюсь окремою системою. Та як тільки мої атоми зливаються з атомами земної кулі в єдину систему — уже не має. Всі монади, із яких складається ця система, передають масу й енергію центральній монаді. І дістають її знову лише тоді, коли видаляються зі складу системи. Колективізм монад — так це можна назвати.
— Те, що ви називаєте тінню живої плоті, — це ж, власне, і є реальний світ.
— Реальний для наших відчуттів — не для самого Всесвіту.
— Ідеалізм. Типовий ідеалізм.
Називайте як завгодно. Я ж гадаю так: хто комплекси власних чуттів, сформованих природою для обмежених потреб, намагається утвердити над цілим Всесвітом, той у своєму пізнанні схожий на дитя, котре ще не відірвалося від материнської спідниці.
Розділ десятий
Але полемічні турніри — справа майбутнього. Зараз же Мирон Сидорович переживав те, що випадає небагатьом представникам роду людського. Оцю свою сингулярність (винятковість, обраність) Грива відчував повною мірою — відчував тим своїм другим «я», котре сиділо за письмовим столом, тоді як основне «я», що становило його особистість, мандрувало в неймовірній космічній далечі. Він сприймав подвійність свого існування без подиву — як дерево сприймає одночасне життя у двох сферах: коріння — в ґрунті, гілля й листя — в атмосфері, під творчим промінням нашої зорі. І так схожі між собою гілля й коріння, що, здається, поміняй їх місцями — вони негайно ж до цього пристосуються. Отак жили зараз Мирон Грива і Грицько Грива — вони й самі не знали, хто з них сидів за письмовим столом, а хто літав на шести полум’яних крилах там, куди неспроможні долетіти жодні космічні апарати. І десь ці дві особи схрещувалися, стаючи однією особою, — можливо, у надрах галактичної монади.
Люди, котрих лікарі вивели із клінічної смерті, розповідають про невимовне блаженство, яке вони щойно переживали, — повернення в земну реальність не викликає в них радості, незважаючи на те, що біля ліжка стоять найрідніші істоти. Миронові поталанило пережити цей стан без занурення в клінічну смерть — невимовне щастя, яке зараз переживала його душа, походило від цілковитого злиття зі Всесвітом, що настає лише в стані нірвани. І можна зрозуміти буддистів, які прагнуть для своєї душі не тимчасового злиття з першоосновою світу, а вічного, безповоротного — саме це в них і називається нірваною. Але ж знання про це надзвичайне буття духу людського принесли ті люди, які побували в стані нірвани тимчасово — щоб відтак повернутися в юдоль земних скорбот для одухотворення темних закутків нашого існування.