Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
«І понесла ж їх халєра саме по цій дорозі, лугом!»
— Куди ж це ви, га? — визвірився Заєць на Максима. — Га?!.
Та й, не витримавши Максимовою вигляду й погляду, спустив свої очі в землю. Максим з безнадії вдався до шибенично-го «гумору»:
— Якщо я скажу тобі, що йдемо в ліс по квіти чи по ягоди, ти ж однак не повіриш.
— Ні... До нємців смалите?
— Чому ж? Ти ж знаєш, що ні... Ми просто блукаємо. Збились. Одбились. Пристали.
— Добре мені пристали, мов лошаки чешете! І це в який же ви бік так чешете?..
— Не бачиш? Колону ж доганяємо... Чи вже не тямиш?
— Та бачу. Тільки ж як ви в цей бік бігтимете, то ви її ніколи не доженете.
— Невідомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрінемо.
— Ну, добре. Чого бігти кругом світу? Сідайте, ми її от зараз доженемо — і все вияснимо.
— Добре, тільки ти от пусти хоч оцю дитину. Вона ж ні при чім.
— Нічого. Там розберем...
— Чи далеко колона? — спитав, зібравшися з духом, підкреслено суворо начальник міліції, коли «бранці» всілися в сани до гурту й сиділи вже, оточені зброєю.
— Доженете, — позіхнув Максим зі зле прихованою досадою й додав іронично: — Якщо все буде гаразд.
— Що значить «якщо все буде гаразд»?
— Та так... А чи ви, мо, їдете до тітки на весілля?
— Поговори мені... (Це Заєць). А як далеко, де саме ви втекли з колони?
— Якщо сказати правду, то не ми від неї втекли, а вона від нас.
— Гм. Я бачу — це ти думаєш, що їдеш на весілля... Ну-ну, сумне, брат, буде твоє весілля.
— Сумне, — згодився іронично Максим.
На тому розмова їхня урвалась. Далі їхали вже весь час мовчки.
Максим обрахував, скільки треба часу, щоб доїхати до Грайворона, потім від Грайворона — до колони. Вона, напевно, не зайшла далі як 15-16 кілометрів за цей час, ну й ще зайде кілометрів з 10, поки ось ці коні до неї доскочать. Коні були добрі, й бігли шпарко. Не бігли — летіли. Так що виходило, що за яких пару годин вони наздоженуть колону. Там буде все «вияснено». Власне, й виясняти нічого, — їх просто представлять перед ясні очі того гвардійського начальника з півнячим фальцетом, від якого вони втекли в Грайвороні, — і все Суд триватиме хвилину-дві. Судитиме той півнячий фальцет разом із Зайцем, начальником міліції та з «ударниками» СМЕРШу.
Ні, незавидна виходила картина, зовсім незавидна. Але точна. І фінал — незаперечний. Біографія (його, Максимова) мала скінчитися за дуже короткий час. Що ж до Костика...
Впіймавши сумний Костиків погляд на собі, Максим посміхнувся.
— Закурімо, Костику! Щоб дома не журились.
Вони скрутили по цигарці, а тоді, прикурюючи в Зайця, Максим, дивлячись просто йому в очі через прикурювану цигарку, промовив з притиском, звертаючись до Костика:
— Ти, Костику, тримайся сусіда... Сусід не видасть!..
Заєць-бо був Костиковим сусідом по вулиці, про що Максим добре знав.
У відповідь на сказане Заєць не пустив і пари з уст. Лише обличчя йому недобре посіріло й люто набрякли щелепи.
Дивлячись на ті щелепи й знаючи Зайцеву біографію та вбачаючи в усіх її фазах певну закономірність, Максим подумав:
«Ні, мабуть. Заєць завжди лишиться Зайцем, лише мінятиметься фірма мотузки!»
Чим далі їхали, тим тоскніше ставало на серці Максимові.
«По-дурному... Як це все по-дурному вийшло!»
Коні мчали до фінішу. Швидко. Ось уже замаячів і Грайворон. Ось вони вже ідуть вулицею. За пару хвилин перемахнуть місто і...
«Господи, — думав Максим. — Як не треба, то ті літаки хмарами в’ються й грядом сиплють бомби, а як треба — то хоч би ж тобі хоч один, для сміху!»
І ще не додумав Максим цієї думки як слід до кінця, як усі збентежено повернули голови праворуч, а в Максима серце закалатало від радости, — десь за весняними купчастими хмарами іули літаки.
Сани саме виїхали на площу. На ту площу, що рано-вранці була така порожня й мертва. Тепер на ній стояло кілька вкопаних зеніток і біля них комашилась обслуга, швидко повертаючи всі зенітки в один бік. Заєць погнав коней чимдуж через площу. Та не встигли вони доїхати до середини, як з-за білої го-ри-хмари, пробивши її в самій середині, пішли просто на них чорні літаки, зі скаженим виттям, пікіруючи.
Все, що було в санях, божевільно порскнуло в усі боки. Бабахнули зенітки, й одночасно вибухли перші бомби. Коні хватили з місця, як вихор, здається, несучи самого Зайця й начальника міліції, але потім і вони випали. Максим кулею чкурнув із саней під пам’ятник, до знайомої постаті з піднесеною рукою, і там упірнув у гущу салдат, що поховалися тут заздалегідь. Уже лежачи під пам’ятником, Максим мигцем побачив, як коні минули площу й мчали вже божевільно вздовж по вулиці, а за ними сани йшли льотом, перекидя, гублячи солому й ще якісь речі