Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
«Раковий корпус» — це повість, що підтверджує наявність колоніальних поселенців на території, завойованій силою зброї, повість, якою намагаються розповісти світові, чим загалом є Узбекистан: це майже Росія. Ця повість доповнює масу культурних пам’яток, якими обґрунтовувалася присутність росіян у Середній Азії і які давали росіянам змогу триматися в Узбекистані гордо, хоч голодними й вошивими, зате законними власниками цієї землі. Коли Костоглотов з викликом стверджує: «Я люблю свою країну!», то нам дається до розуміння, що його любов охоплює весь Радянський Союз, і центр (Москву), і периферію, — центр, тому що це серце Росії, і периферію, оскільки вона належить до центру, який поширює своє підбадьорливе зросійщення на найдальші периферії. Ясна річ, покірному Сібгатову не спадає на думку претендувати на землю росіян, стверджуючи, що він її любить.
Проповіді Костоглотова про «родину» звучать нещиро, коли їх зіставити з нарисом «Хіба міряти — це погано? Як ти гадаєш?» сучасної узбецької письменниці Етибар Ахунової: «Виробниками бавовни й шовку, які його сіяли й ростили на нашій рідній землі [юртіміз], є жінки… Однак вони не мають гарних шарфів чи суконь із тих тканин» 48. Вони також звучать фальшиво на тлі величного оплакування поетом (Абду) Раззаком Абдурашидовим знищеної росіянами туркестанської культури:
Усвідомлення того, що всі дійові особи повісті складаються із чужоземців, загарбників у землях, переданих їм унаслідок не так давно здійсненого насильства, відсутнє в повісті Солженіцина. «Раковий корпус» наповнений активними, енергійними, талановитими росіянами, для яких туркестанська ідентичність залишається закритою книгою. «Місцеве населення» двовимірне, трохи схоже на того безбарвного арабського перехожого, якого Мерсо вбиває на алжирському пляжі. Так само, як читачі «Стороннього» не заглиблюються в суть проблеми алжирської національності, яка формувалася в той час, читачі Солженіцина підводяться до думки, що Росія утвердилась природно й назавжди в степах Середньої Азії. У «Раковому корпусі» переплетіння відгуків і натяків, які Джон Кроу Ренсом (John Crow Ransom) назвав «текстурою» літературного твору, резонує із Росією, а не з Ташкентом. «Раковий корпус» не є повістю російських Гертруди Стайн чи Ернеста Гемінґвея, його місцева екзотика слугує декорацією для життя російських експатріантів. Тут не було зроблено навіть спроби визнати так, як це робив Кіплінґ, реальності й окремості колонії. «Раковий корпус» є колоніалістською повістю у чистому й неприкрашеному вигляді, повістю, яка послаблює процеси формування ідентичності в цій неросійській республіці Середньої Азії. Це повторне розміщення Росії в азійському степу. Солженіцин не був наївним спостерігачем, смертельно хворою жертвою Гулагу, який просто описав типи пацієнтів, з якими він зіткнувся, і допомогу, що її він отримав. Він був письменником, чия риторика приховування сприяла замовчуванню трагедії узбеків, яка сягала глибших сфер, ніж соціалістична економіка й політика 50. Його повість просякнута колоніальною риторикою, яка заслоняє перед тюркськими народами шлях вільного розвитку і є спробою представити їх як незрілі людські створіння, як дітей, що потребують російської опіки й настанов, як дикунів, які ніколи не виробляли й не придумували нічого прекрасного — «нічого, що було б виключно їхнім, продуктом їхньої натури» 51. У цій повісті ставиться за мету завершити привласнення Росією географії Середньої Азії і поширення її на сферу національної ідентичності і культури. Можливо, більшою мірою, ніж будь-який інший сучасний російський письменник, Солженіцин демонструє, що імперія стала невід’ємною частиною російської національної самосвідомості, що вона наповнює їх впевненістю в собі й гордістю, навіть в умовах приниження людської гідності за часів Гулагу.