Мертві квіти

У вiдповiдь Оленка так само невизначено знизала плечима, вiдчуваючи, що для створення сiм'ї тут чогось бракує. Бiльше розмов на цю тему не виникало. Та й зустрiчалися вони дедалi рiдше, а телефоннi дзвiнки ставали швидше даниною традицiї. Вiдносини вклалися у звичне русло, яке поступово замулювалося. Здавалося, обоє розумiли, що колись усе скiнчиться. Йосипiвна ж, яка стала дiвчинi майже рiднею, наполегливо просила її взятися за розум i влаштувати своє життя. Адже зараз хорошi чоловiки — рiдкiсть. Одного разу вона сама, нiчого не кажучи Оленцi, поїхала до Франкiвська, аби розповiсти колишньому учневі, яке добро її квартирантка i що вiн може втратити.

— Та я й сама вже не хотiла, — зiзналася Оленка. — Тож дарма вона це. Отак буває — наче непогана людина, й виглядає нiчого, а от немає спорiдненостi характерiв, думок. Не тягне до чоловiка, як ото має тягти. А зовсiм самiй також важко. Напевно, i у нього щось подiбне було. Iнерцiя стосункiв. Сила звички.

Стас розумiв.

— Востаннє ми бачились якраз тодi, коли помер твiй дядько. Сергiй приїжджав до батькiв. Зайшов i до мене. А тут Йосипiвна ще й похованням займалася. У квартирi нiкого, похмуро так було, i на душi також. I вiн залишився на нiч. Схоже, саме тодi я й нажила собi цих проблем. А на душi не покращилося. Навпаки. Ми довго потiм говорили. Неприємна вийшла розмова. Зранку Сергiй навiть не попрощався. Я прокинулася — його немає. Ну, зрозумiла, що це кiнець. Бiльше його не бачила. Та й не хотiла. Гадала, мене вiд чоловiкiв i пошукiв власного щастя надовго вiдверне. А тут ти… Наново жити схотiлося.

— Я це вiдчув пiд час самої першої зустрiчi.

— Ой… не смiши мене… — Оленка притиснула руки до живота. — Смiятися важко, болить. А ти як думав. Прийшов такий… увесь пан… Сто рокiв менi вашого села не потрiбно… Давайте довiдку… А ще менi здалося, що вiд таких як ти жiнки плачуть. Ну й вирiшила зганяти тебе по зайвому колi.

— Нормальний пiдхiд! — хитнув головою Стас. — Я також, мiж iншим, ще вiд розлучення не очухався. I також з образами на жiнок. То що, я також тебе мав у хірургії по другому колу ганяти?! I мовчала ж! Тiльки зараз…

— Ти мене з того свiту витяг. Я тепер твоя боржниця. Як брехати?

— Не перебiльшуй, — зiтхнулося якось несамохiть. — З того свiту — надто гучно сказано, хоча… Приймається. Ну i… сподiваюся, ти вiд мене не плакатимеш.

— А правду кажуть, що усе, що трапляється, на краще, — несподiвано зауважила Оленка. — Тепер усi розрахунки зi старим вiдбулися.

— Не зрозумiв.

— Уяви, що вагiтнiсть була б нормальною. I за тиждень-другий я б уже довiдалася… Жах. Що б ти робив?

— Не знаю, — вiдповiв Стас. — А ти?

— I я не знаю. Але чужих проблем на тебе точно не вiшала б.

— Твої проблеми не можуть бути для мене чужими.

У цих словах звучала упевненiсть.