Мертві квіти
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-014-1
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Мертві квіти». Краткое содержание книги:
— Так, шановнi, такий несподiваний вiзит, — щебетала Iрина Iванiвна. — Як ти, Iгоре?
— Та нiчого нового. Усе як завжди.
— Кажеш, немає зрушень?
— Якi там зрушення! На тому свiтi зрушення будуть. Дасть Бог, ще недовго…
— Iгорчику, хто ж одужає з такими думками?!
Хотiлося тiльки плюнути спересердя. Голос належав Iгорю Каширову! А лiкарка вiд самого початку вiзиту набрала потрiбний номер, аби надокучливий колега усе почув сам. Ось i приїхали. Збивав Мурашевичку i його самого збирався чавити колесами не Iгор Каширов. Хтось iнший, мов двi краплi води схожий на нього. Стас витяг з кишенi путiвку. Вiдповiдно до неї це був Коваленко Вiктор Петрович. Вiктор. Одразу ж згадалося почуте крiзь дверi Каширових пiд час першого вiзиту. «Вiтю, тут якийсь лiкар приїхав з центру протезування. Пускати?» Вiтя. Ось кому, схоже, телефонувала мати iнвалiда. Як же усе заверталося! Здавалося, що ось-ось…
— Пробачте, я не можу бiльше чекати. Надто довго. Я пiду до iншого банку!
Геть це божевiлля! Який iще Каширов? Який Вiктор? Яка Мурашевичка? Грошi отримав. Зараз вони будуть у безпечному мiсцi. Все. I тодi швидше з цiєї дiри. Повертатися до Вiнницi. А далi варто добре подумати. Але тут бiльше не залишатися. Жодного дня! З такими грошима i робота знайдеться, i житло. А вiн здумав непотрiбнi проблеми на себе вiшати. А ще Оленка! Хоч би нiчого серйозного. Може дiйсно, пирога свого переїла. Ну, не пiшов, буває.
Його чемно перепросили i дали пiдписати пакет документiв. Важко було зосередитися, читаючи їх. Адже йшлося про надзвичайно велику суму. Телефон завiбрував у кишенi і висвітився написом «Нагiрний».
— Ну, що там?
— Нiчого особливого, — «порадував» колега. — Гострий апендицит.
— Що?!
— Апендицит, кажу, чого ти репетуєш? Класичний, без сумнiвiв. Правда…
— Що? Не тягни кота…
— Правда, клiнiка надто iнтенсивна. Таке враження, що назрiває катастрофа. Часом би не трiс…
— Вашу мать… Чого ж то воно усе на купу…
Хотiлося сiсти i опустити руки. Чого ж отак усе нараз?!
— То якi будуть побажання? — ненав'язливо перепитав Нагiрний.
— Якi-якi… Готуємо. Я у Франкiвську. Їду вже.
Напевно, в цьому банку ще не бачили клiєнта, який, не читаючи, iз такою швидкiстю пiдмахував усi папери на сто тисяч євро. На нього дивилися щонайменше з подивом. Зрештою автомат упорався з пiдрахунком грошей i Стас буквально вибiг на паркувальний майданчик. Машина рвонула з мiсця.
Досидiвся. Добiгався. З дурними грошима i непотрiбними проблемами I не заспокоювало самопереконування, що це усього лише апендицит, яких за життя зроблено не одну сотню. От i поїхали до Вiнницi… Галич з його привидами i таємницями не хотiв вiдпускати. Нiяк не хотiв! Тепер щонайменше тиждень. Лиш би усе було добре.
LIII
Оленка принишкла на лiжку, тулячись до його руки.
— I що, невже таки вiн? Чому у мене?!
— Вiн, рiдненький, — Стас погладив її по головi. — Тому що іноді це трапляється. Дрiбницi, не вартi хвилювань. Знаєш, скiльки їх в нас буває? У нашiй «конторi» апендицит — те саме що у вашiй печатку прибити. Ху! I все. Навiть отямитися не встигнеш.
— Добре тобi казати, — не могла заспокоїтися вона. — Тебе не рiзатимуть.
— По-перше, не рiзатимуть, а оперуватимуть. А по-друге, мене вже оперували. Рокiв iз десять тому. Ось, дивись. Так що не кажи.
— I треба було менi тих суниць… Як вiдчувала…
— Квiточко, заспокойся i не говори дурниць. Я тебе прошу. Ти менi вiриш?
— Так… А ти… це… будеш сам?
— Буду. Сам. Особисто. Заспокоїлася?
— Здається.
— Усе. Я ще прийду.
Зачинивши палату, вiн попрямував одразу на балкон. Пальцi так тремтiли, що цигарку насилу вийняв iз пачки. Припалив. Тiльки б нiхто не побачив… Стас заплющив очi, випускаючи дим.
Оленко, Оленко… Але який сенс звинувачувати її у маячнi, якщо… Винити належало насамперед себе самого. За те, що дозволяла собi останнiм часом його твереза i розумна голова, начинена хворою фантазiєю. Унизу було тихо. Лiхтар перед корпусом освiтлював кущi та квiти газонiв, що розчинялися у вечiрньому мороцi, линучи запахами аж сюди. А перед очима поставали зовсiм iншi квiти. Мертвi квiти. Потворнi фiгури, що за задумом невiдомого майстра, який створив килим, лише призначалися бути квiтами. Насправдi ж були елементами бiльш нiж похмурої картини, що претендувала на пророцтво.
Вони склалися у єдино можливий вiзерунок з прихованим змiстом одразу, щойно Стас переступив порiг будинку i ще перебував пiд дiєю райдужних думок, нi сном нi духом про те, що вiдбуватиметься далi. Склалися, аби розповiсти, що його чекає. Подiбна мiстика довго не бажала вкладатися у головi, i килим наполегливо iлюстрував дiйснiсть, наче запитуючи щоразу: ну що, тепер вiриш? Переконався?