Пора грибної печалі
- Автор: Кешеля Дмитрий
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 5-7757-0021-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пора грибної печалі». Краткое содержание книги:
— Свята провінція! Гай Юлій Цезар!.. Імператор Ладичко!.. Ліпше бути першим у провінції!.. А сам на Рим кігті точить!.. Дрібний завойовник!.. Пігмей!.. Пігмей на Рим занадився!.. — проривалося крізь гомеричний сміх.
Пройшло чимало часу, поки Андрій оговтався. І тоді напала лють. Ударом руки скинув папку на підлогу і почав несамовито топтати. Здавалося, сотні нотаток, спостережень, викривальних «документів» почали плавитися і прилипати до підошв, наче пекельна смола. Андрій раптом застиг, далі схопився, спритно зібрав папки в оберемок і виніс на задвірок, куди прибиральниця змітала сміття. Виплеснув чорний тягар на землю, хутко назбирав паперу, трісок, сухого гілля і запалив… Коли вогнище розговорилося і смачно дихнуло полум’ям, Андрій взявся кидати у жарінь папки… І тут сталося диво: як тільки вони полетіли у вогонь, полум’я одразу притихло, скрутилося змією довкола себе, присіло і почало поволі, наче переляканий пес, відсуватися… Андрій підкинув ще сушняку. Вогонь заперечливо стріпонув червоним чубом, навідріз відмовився від їжі і посунувся ще далі, мирно попасуючи на звалищі дрібні смітинки. Андрій забіг у приміщення, відкрив комірчину прибиральниці, віднайшов серед реманенту бляшанку із гасом і примчав назад. З усього розгону плеснув масляною рідиною на папки і підгріб сухого сміття. Тепер вогню тікати було нікуди. Невдоволено фиркаючи, він з величезною огидою почав жувати дерматин. Папки теж непокорились: скручувались, всіляко виверталися, скипали від злості… Але вогнище, дедалі розлючуючись, пожирало їх, вивергаючи із себе у небо чорне-пречорне полум’я.
Коли зловісна трапеза закінчилась, Андрій знову повернувся у приміщення, аби зачинити кабінет. У коридорі, тепер уже не без ляку, помітив: двері Ладичкового кабінету розчахнуті навстіж. Гамуючи хвилювання, навшпиньки наблизився до порога. Всередині чулося йойкання і грюкіт стільців. Андрій крадькома зазирнув… Жалюгідне видовище вразило його: по підлозі, б’ючись головою об стільці, рачкував Ладичко… Видаючи тваринні згуки, зазирав у шпаринки під шафами і перелякано нишпорив там руками… Андрій кашлянув. Неймовірної напруги сила підкинула Ладичка з підлоги.
— Документи!.. Де папки?! — рикнув страшним голосом і кинувся до Андрія. Цупко схопив його за груди — звідкіля тільки сили взялося у немічних рученятах — і почав осатаніло трясти. — Хто дозволив?! Як ти посмів?.. Іроде! Куди подів документи?! Признавайся! Знищу! Покінчу тебе і з собою те вчиню! Говори, чуєш, говори!..
Андрій не на жарт злякався. Ще ніколи не бачив редактора у такому стані. Очі Ладичка — зовнішні і потаємні — виділося, вперше зійшлись воєдино, обдаючи Андрія хижим страхом, відчаєм, ненавистю, благанням, безпорадністю… Піт патьоками стікав з лисини, обличчя стало жовтим, скам’яніло, загострилось, і весь Ладичко якось здрібнів, перетворившись у пружну грудку жаху, злості і рішучості. Андрій зрозумів: редактор тепер здатен на все. Головне, не зірватися самому, не піддатися паніці.
— Говори! Куди подів?! Кому віддав?.. Хто дозволив?! — задихався від натуги Ладичко.
— Бог з вами, і я коло вас, Онуфрію Миколайовичу. Нічого страшного не сталося, — спокійно сказав Андрій, легенько відсторонюючи Ладичка. — Папки я нікому не передав, їх ніхто, крім мене, не бачив…
Опісля останнього слова з Ладичка немов душу випустили: вмить збляк, руки впали, очі згасли, і безпомічно опустився на перекинутий стілець.
— Сейф був відкритий, — продовжував далі Андрій. — Заглянув випадково. Знаю, неетично, вибачаюсь… Але все рівно не каюся… Це переходить всякі межі людяності…
— Де документи, куди сховав? — кволо запитав Ладичко.
— Я їх спалив.
— Не вірю.
— Ходімо — покажу.
Ладичко спробував встати, але одразу ж присів знову — ноги не тримали, нервове потрясіння вивело з ладу. Андрій взяв його під руку і майже поволік на задвірок.