Пора грибної печалі

— Коли ласка ваша, дайте мені на пляшку вина і я щось розкажу.

Михайло відлічив два карбованці і простягнув карликові. Домовий уважно обдивився гроші і засунув за пояс.

— Ви не вірте господині, — мовив простодушно. — Ніякої квартири вона не здає. Баба часом розсудку лишається від самотності. У неї тут нікого нема. І ось, щоб когось заманити до хати і виговоритись, пише оголошення. Люди приходять, вона кожному розповість про своє життя, виговориться і на деякий час заспокоюється.

— Господиня зовсім молодо виглядає, про яку старість тоді мова? — спитав здивовано Голуб.

Домовий усміхнувся й сказав:

— Хочете вірте, хочете — ні, але моїй господині уже вісімдесят років.

Михайло, не вірячи, дивився на карлика.

— Так, так. Вісімдесят років… Це рідкісний випадок. Але, як бачите, вона постійно живе своєю молодістю і час пощадив її.

— Ну, а ви, хто ж ви такий? — спитав Голуб.

— Ніякий я не домовий, — відповів незворушно карлик. — Я брат її чоловіка. В дитинстві переніс тяжку хворобу і більше не зміг рости. А домового господиня собі видумала і охрестила ним мене.

— А чоловік, брат ваш, справді покинув її, полетів і досі не повертається? — допитувався Михайло.

— Е-е-е, — махнув рукою карлик, — слухайте її. Брат кілька років тому помер…

— Отже, все те, що розповідала — і про артистку, і про Іспанію, і про Туніс — це, м’яко кажучи, брехня? — спитав Голуб.

— Ні, то все правда, — сказав карлик. — Істинна правда, не сумнівайтесь. Вони прожили з братом тяжке, велике і славне життя. Вигадка тільки про квартиру, про мене і брата — кімната не здається, я не домовий, і брат мій уже ніколи не повернеться із свого вічного польоту.