Діти Дюни

Повільно й обережно Ганіма поверталася до Табру, тримаючись найглибших тіней дюн і нерухомо припавши до землі, коли пошукова група обминула її з південного боку. Її охопила жахлива певність: хробак забрав тигрів і тіло Лето, а попереду небезпека. Він пішов, її брат-близнюк зник. Вона відкинула сльози й розпалила гнів. У цьому була чистою фрименкою. Знала це й насолоджувалася цим.

Зрозуміла те, що казали про фрименів. У них начебто немає сумління, його втрачено у полум’ї помсти тим, що довгий час ганяли їх з планети на планету. Це, очевидно, нісенітниці. Лише найпримітивніші дикуни не мають сумління. Фримени мали високорозвинене сумління, що концентрувалося довкола їхнього процвітання як народу. Вони лише зовні видавалися грубими — так само, як чужаки видавалися грубими фрименам. Кожен фримен дуже добре знав, що спроможний на брутальні вчинки, за які не відчуватиме провини. Фримени не відчували провини за вчинки, які викликали б таке почуття в інших. Їхні ритуали звільняли їх від почуття провини, яке в іншому разі могло б їх знищити. У глибині свідомості вони знали, що кожен переступ можна, принаймні частково, приписати добре розпізнаваним обставинам: «занепадам влади», «природженим злим нахилам», притаманним всім людям, або ж «невезінню», яке кожна обдарована чуттям істота спроможна розрізнити як суперечність між смертною плоттю та зовнішнім хаосом Усесвіту.

У цьому контексті Ганіма почувалася чистісінькою фрименкою, дбайливо виплеканою розширенням племінної брутальності. Потребувала лише цілі — і цією ціллю, очевидно, був Дім Корріно. Прагнула побачити кров Фарад’на, пролиту на землю біля її ніг.

Над канатом її не чекав жодний ворог. Навіть пошукові групи пішли деінде. Вона перетнула воду, йдучи по земляному містку, крадькома проповзла крізь високу траву до прихованого виходу з січі. Раптом перед нею блиснуло світло, і Ганіма розпласталася на землі. Виглянула крізь стебла гігантської люцерни. Якась жінка зайшла ззовні до прикритого переходу, а хтось не забув обладнати цей перехід так, як має бути обладнаний кожен вхід до січі. За неспокійних часів кожного пришельця до січі вітали яскравим світлом, що засліплювало його й давало вартовим час на рішення. Але таке вітання не мало поширюватися аж на пустелю. Якщо світло видно звідси, значить, зовнішні завіси з водними печатями розсунуто.